Фолько Квиличи - Пригоди на Шостому континенті

Художнє оформлення Р. Ліпатова

Переклад здійснено за виданням: Folco Quilici, Avventura nel sesto continente Gherardo Casini Editore, Roma, 1954.

кафе «Розанті» на П'яцця дель Пополо жодного вільного місця.

Сьома година. Площу виповнив теплий липневий вечір. Лише кінчик обеліска та верховіття дерев вілли Боргезе над огорожею парку Пінчо ще пофарбовані сонячним промінням.

Приємно посидіти в цей чарівний час у кафе, відпочити від денної спеки, замовивши собі порцію вершкового або фруктового морозива… Та мені не до відпочинку. Рано-вранці мене розбудило настирливе деренчання телефону, і незнайомий голос запитав, чи не взяв би я участь у підводній експедиції з метою вивчення Червоного моря. Після моєї млявої відповіді голос, не гаючи часу, рішуче запропонував обговорити це питання, «зустрівшись о сьомій вечора на П'яцца дель Пополо». Крім того, незнайомий співбесідник ласкаво повідомив мене, що він «схожий на іноземця» і після цього ще раз назвав своє ім'я, але я так і не запам'ятав його тоді.

І ось тепер я оглядаю шеренги столиків, сподіваючись побачити «людину, схожу на іноземця», та кафе, переповнене іноземцями. Залишається тільки розпитати кожного. Це не дуже приємне завдання, особливо, коли зважити на мій одяг. В той час я знімав документальний фільм в одному із закурених, брудних передмість і звільнився лише за півгодини до зустрічі. У мене не було часу переодягнутися, і тепер без піджака, запорошений з голови до ніг, тримаючи в руці солом'яний капелюх, іду від столика до столика з чудернацькими запитаннями: «Пробачте, чи не ви організуєте експедицію в Червоне море?», «Перепрошую, чи не ви дзвонили до мене вранці і питали моєї згоди на подорож у Червоне море?»

Ці запитання не викликають бажаної доброзичливості, бо мене вважають за одного з тих типів, які тиняються по барах, просячи допомоги для старої, хворої на туберкульоз тітки — матері дванадцяти дітей.

А проте я відважно продовжую розшуки. Через кілька хвилин виявляється, що ніхто з присутніх не має наміру вивчати глибини Червоного моря. Ну, що ж, після нього я змушений розпитувати кожного новоприбулого. А це справа теж не дуже приємна, бо на мене вже починають накидати оком офіціанти. Їм, мабуть, моя поведінка здається підозрілою.

Кожний новоприбулий відповідає рішучим запереченням, додаючи досить суворий погляд. Потроху починаю зневірятися і ніяковіти: моє становите набуває смішного вигляду — з усіх боків на мене дивляться цікаві очі. Я вже зовсім вирішив піти геть, коли раптом просто до мене прямує, розмахуючи папкою, високий худорлявий чоловік. «Це або поліцейський інспектор, викликаний директором кафе, — майнула у мене думка, — або — сам дослідник Червоного моря».

— Ви Квілічі? Чи не так? Я — Вайлаті, Бруно Вайлаті… Прошу, сядьмо на хвилинку.

Так, це він, дослідник Червоного моря. Розмовляє дуже швидко і відразу ж переходить до діла. О пів на дев'яту я вже знаю про організацію науково-спортивної експедиції в Червоне море, знаю, чому вона наукова, чому спортивна і чому саме в Червоне море; знаю, хто візьме в ній участь, і обов'язки кожного члена експедиції. Вайлаті багато чув про мої підводні зйомки і хоче подивитися на них. Він пропонує мені взяти участь у подорожі, щоб зняти повнометражний документальний фільм про експедицію.

Усе це він пересипає базіканням про погоду, фруктовий напій, який приніс нам офіціант, про гарненьких дівчат за столиками, розповідає про свій намір купити нову малолітражку і скаржиться на необхідність збрити вуса, бо працювати доведеться в автоматичних респіраторах.

— Коли закінчите свою роботу, негайно подзвоніть мені, і ми обговоримо усі подробиці. Гарно було б провести разом місяць на острові Понца, щоб познайомитись ближче, потренуватися, випробувати обладнання.

Глянувши на годинник, він підхоплюється:

— Мені вже час! — і, попрощавшись, зникає.

Восьма година сорок п'ять хвилин, 21 липня 1952 року. З цієї хвилини я — учасник Національної підводної експедиції.