Ален Бомбар - Один в океані

Разом з ними приїхав міський лікар, якого я попросив негайно оглянути мене, для того щоб наслідки моєї подорожі-експерименту стали відомі всім без винятку. Того дня я почував себе досить бадьоро: міг стояти, навіть трохи ходити й підніматися сходами. Але через кілька днів серйозно почали даватися взнаки наслідки нерухомості, тривалої самотності і ненормального життя, яке мені довелося вести протягом плавання.

Нарешті всі митні формальності було виконано. З допомогою консула відправляю кілька телеграм у Францію. А о 6-й годині вечора я вже на «Блукаючій німфі». Увечері, страшенно знервований, я довго не можу заснути і тому починаю порпатися в своєму радіоприймачі: знімаю нейлоновий чохол, який захищав радіо від морської води, витираю все, щоб по можливості привезти його в хорошому стані.

0 10-й годині повертаю ручку настройки і раптом чую французькою мовою:

— Доктор Бомбар, ми одержали телеграму капітана «Аракаки». Ми дуже вдячні вам за ваш експеримент, який ви здійснюєте заради потерпілих у морі. Ми знаємо, що ви зараз пливете на «Єретику» серед океану. Ваш замовлений «Брандебурзький концерт» транслюватимуть завтра ввечері в цей самий час, ось на таких і на таких хвилях.

На ранок французьке радіо вже знало про моє прибуття на острів Барбадос і надіслало телеграму, де ще раз попередило, що концерт передаватимуть по радіо того ж вечора. Одночасно я одержав ще дві звістки, найприємніші після телеграми дружини.

1. Королівський яхт-клуб Барбадосу повідомляв, що мене обрано членом клубу на весь час мого перебування в цьому місті.

2. Телеграма капітана Картера:

«Щиро вітаю справжнього джентльмена, який знайшов у собі сили і мужність, щоб продовжувати небезпечне плавання, коли до його послуг були безпека і комфорт».

Це послання втішило й підбадьорило мене, особливо коли через деякий час почалися випади на мою адресу. Людина, яку я зустрів в океані, справжній моряк, висловила мені свою повагу, захоплення і дружнє почуття.

На Барбадосі я з величезним задоволенням прожив вісім днів, незважаючи на втому, яка дедалі більше давалася взнаки. Спочатку вона примусила мене ходити з тростиною, а потім і зовсім кинути прогулянки пішки. Тепер я оглядав чарівний острів з машини і мушу сказати, що Барбадос здався мені справжнім раєм. Остогидлива блакить океанських просторів змінилася зеленню природи, і якою зеленню! Саме було різдво, а на Антільських островах панувала весна.

Губернатор прийняв мене дуже гостинно й люб'язно. Колись йому довелося тривалий час перебувати в полоні у японців, і він краще, ніж будь-хто, міг оцінити моральне значення мого експерименту. З Франції мені надіслали кілька підбадьорливих телеграм. Негри, зустрічаючи мене на вулицях, кричали з дружньою фамільярністю: «Хелло, док!»

Усе це, звичайно, було приємно! На вулицях Бріджтауна моя борода стала майже легендарною. Та все має кінець. Настав час повертатися у Францію, де мене з нетерпінням чекала дружина (це зрозуміло було з її телеграми) та друзі. Вдень 31 грудня я вилетів у Сполучені Штати.

Нью-Йорк зустрів мене справжньою сніговою бурею і жахливими морозами. Ось уже рік, як я не відчував такого холоду: мій шлях через океан пролягав через тропічний пояс. Різдвяну ніч я провів, лежачи на пляжі під теплим і ясним зоряним небом.

Цей переліт страшенно втомив мене, і я вирішив на кілька днів відкласти повернення в Європу, хоч знав: мене нетерпляче чекають рідні й друзі. Більшу частину часу я проводив у готелі, лежачи в ліжку, або в маленькому порту Сег-Харбор, де жили мої друзі в будинку під чарівною вивіскою «Білий кит».

6 січня ввечері я знову сів у літак. Ми летіли за маршрутом: Нью-Йорк — Монреаль— Гандер — Париж. Під час зупинки в Монреалі мене впізнали багато молодих французів, що живуть у Канаді. Вони привітали мене з щасливим закінченням подорожі через океан і почали фотографувати під спалахи магнію. Це дуже здивувало одну артистку, що саме піднімалася в літак. Вона кивнула головою в мій бік і запитала:

— Хто це?

— Доктор Бомбар.

— Доктор Бомбар?

— Авжеж, той, що недавно переплив Атлантичний океан.

— Але ж я теж перелечу океан! — відповіла вона.

Стюардеса залишила артистку, навіть не пояснивши, що умови моєї подорожі мали «трохи інший характер».

І ось внизу Париж. Я бачу натовп людей, що очікують мене. Хвилююся невимовно, наче школяр перед екзаменом… Літак приземляється, відчиняються дверцята — і я, розгублений, стою перед гомінким і привітним морем друзів, які прийшли зустріти мене. Коло з'єднано, подорож закінчено.