Вадим Гребенников - Американська криптологія. Історія спецзв'язку

Усього за час війни Північ передала приблизно 6,5 мільйона телеграм. Конфедерати здійснювали перехоплення їхніх телеграфних повідомлень, багато з яких, зазвичай, шифрувалися. їхня кавалерія робила нальоти на пункти зв'язку, що приводило до компрометації систем шифрування федералів та дозволяло конфедератам одержувати ключі й інформацію про відкриті тексти, що відповідали відомим шифрованим текстам. Крім того, шифри федералів мали слабкості. Незважаючи на все це, конфедерати так і не навчилися розкривати шифровані повідомлення федералів.

Вони іноді, навіть, не могли правильно розшифрувати свої власні повідомлення, не дивно, що їм не вдалося прочитати жодного шифрованого повідомлення федералів. Цьому факту було б важко повірити, якби конфедерати самі не визнали його, надрукувавши у своїх газетах кілька шифрованих повідомлень із проханням їхнього дешифрування.

Федерали також захоплювали шифри Півдня та здійснювали перехоплення кур'єрів із шифрованими повідомленнями. Так, наприклад, у 1863 році під час облоги міста Віксберга війська У. Гранта захопили вісім повстанців і в одного з них знайшли криптограму. її відправили до Вашингтона криптоаналітикам Президента, які успішно справилися з черговим завданням. Хоча дешифрування цієї телеграми не допомогло Гранту «взяти» Віксберг, але воно дало федералам один з ключів, якими конфедерати користувалися під час війни.

Шпіони як федералів, так і конфедератів зашифровували свої повідомлення дуже простими шифрами. Так, прихильниця Півночі Елізабет Ван Лью захищала свої агентурні донесення за допомогою буквено-цифрового шифру, основаного на квадраті Полібія. А прихильниця Півдня Роза Грінхоу захищала свої агентурні донесення за допомогою шифру випадкової заміни.

Із закінченням громадянської війни та перемогою федералів розробкою кодів і шифрів став займатися Державний департамент США. У 1867 році держсекретар Уільям Генрі Сьюард (1801—1872) розробив код Держдепартаменту на 148 сторінках. Однак процес кодування та декодування виявився для дипломатів дуже складним. Тому у 1871 році начальник корпусу зв'язку полковник Альберт Майер розробив для Держдепартаменту код на 88 сторінках, що складався з однієї частини. Книга містила коди для часу діб, днів, місяців і – вперше в історії кодів – років. Вона стала першим кодом Держдепартаменту, в якому одному кодовому слову відповідала довга фраза або ціле речення. Для позначення часу доби як кодові сдова використовувались жіночі імена, а днів місяця – чоловічі. Назви міст і країн замінялися цифрами.

Наступну книгу державних кодів розробив у 1876 році завідувач бюро каталогів і архівів Держдепартаменту Джон Генрі Хасвел (1841—1899), який до цієї справи підійшов дуже змістовно та прискипливо. Багато років він займався питаннями стійкості кодів і дорожнечі телеграм, вивчав методи шифрування Майера і Стейджера часів Громадянської війни та комерційні коди, зокрема: телеграфний код Слейтера 1870 року. В результаті книга Хасвела, яка мала назву «Шифр Держдепартамента (1876)», містила найкращі риси кодів того часу та мала одну частину на 1200 сторінках. Оскільки вона мала червону обкладинку, пізніше код був названий «червоним» (англ. red). Для підвищення стійкості свого коду Хасвел розробив також «Доповнення до шифру Держдепартаменту: код, що не піддається декодуванню». У цьому доповненні перераховувались 50 правил, або способів перешифрування, які могли застосовуватися до закодованих повідомлень.

У 1878 році вперше в історії США вирішальну роль в американській політиці був вимушений зіграти криптоаналіз. Все почалося з сенсаційної статті, надрукованої 7 жовтня газетою «Трибуна Нью-Йорка» (англ. The New York Tribune). У замітці, розміщеній під заголовком «Перехоплені шифровані телеграми», приводився відкритий текст декількох криптограм.

Справа в тому, що в результаті підрахунку голосів, поданих на виборах президента в 1876 році, першим виявився кандидат від Демократичної партії Самуель Тілден, що одержав на чверть мільйона голосів більше, ніж його суперник від Республіканської партії Рутерфорд Хейс. Але як розподіляться вирішальні голоси виборців – це залежало від того, які із суперечливих результатів голосування, проведеного двічі у Флориді, Луїзіані, Південній Кароліні й Орегоні, будуть визнані дійсними. Конгрес створив спеціальну комісію для вирішення цього питання, яка постановила віддати всі спірні голоси виборців Хейсу. Це забезпечило йому більшість усього в один голос у колегії виборців і посаду Президента США.