Рудольф Дауманн - Діаманти Ківі-Ківі

Дружина негра, молода жінка, ридала, дряпаючи собі обличчя гострими нігтями. Її негайно вигнали, посилаючись на те, що вона родом з Португальської Анголи. Чи повернулася жінка на батьківщину, невідомо. Найімовірніше, хтось зробив добрий бізнес, продавши її в будинок розваг у Леокіні або ж у Браззавілі — столиці Французького Конго, що знаходиться на протилежному боці Стенлі-Пулу. В 1926 році негрів уже не продавали за межі Африки, однак вони досить часто попадали в неволю у своїй країні.

Проте тут мова піде не про чорні перли з племен банту, а про те, що мало для компаній значно вищу ціну — про алмази. Це коштовне каміння — не що інше, як звичайнісіньке вугілля. Коли в когось знайдуться гроші, щоб купити алмаз, то можна перевірити. Для спроби досить підпалити дорогоцінний камінець. Тільки робити це треба не сірником, а полум'ям дугової лампи чи з допомогою великої лінзи. Алмаз вагою три-чотири карати [1] Карат — одиниця ваги, що застосовується в ювелірній справі для зважування дорогоцінних каменів, дорівнює 0,2 грама. засичить і враз яскраво спалахне. Він згорить, не лишивши після себе й сліду, стане вуглецем і зіллється з повітрям. Згодом він, можливо, перетвориться в банан, солодкий батат чи в коріння маніока.

Коли цікаві співрозмовники запитували в Брюггенсена про маніок, він охоче розповідав:

«Хочете знати, як проник маніок у Центральну Африку? Батьківщина цього отруйного коріння — береги Амазонки. Там воно буває вагою до сотні фунтів. Коли білі почали примушувати негрів з джунглів працювати на себе, їм довелося подбати й про їжу для рабів. «Для цих чорних овець згодилося б щось якнайдешевше», — думали плантатори. От і заходилися вирощувати маніок — величезне коріння, привезене з Південної Америки, — як основний продукт харчування для чорношкірих з берегів Конго. Розведення маніока йшло просто фантастично: викорчовували якісь десять квадратних метрів лісу чи савани, мотижили землю і висаджували на ній чотири саджанці маніока. Кожні два тижні знищували на ділянці бур'яни і через дев'ять місяців викопували найменше чотири корені-велетні, вага яких становила триста фунтів. Висушені й позбавлені отрути, вони давали сто п'ятдесят фунтів чистого борошна — тапіоки, майже такого ж поживного, як першосортне пшеничне борошно. Півтора центнера з десяти квадратних метрів, панове!»

Тіль Брюггенсен був родом з села Бішоота біля Мальдегема, розташованого недалеко од відомого старовинного міста Брюгге. Війна, бурею ввірвавшись у країну, вигнала Тіля в 1914 році на чужину. В той час над його верхньою губою ледь-ледь пробивався пушок. У 1917 році в запеклому бою під Поперінгом Тіль отруївся газами. До 1919 року він випльовував кров і гній. Хвороба не минула й тоді, коли Тіля за власним бажанням відправили у Бельгійське Конго.

Спочатку він був сержантом гарнізона у Базоко, потім виготовляв тапіоку, зрештою почав торгувати колоніальними продуктами. Та тільки-но справи в нього налагодились, як Бельгійський банк закрив йому кредит. Брюггенсен змушений був продати свою невеличку, добре оброблену плантацію маніока і виїхати з Базоко, що стоїть на середній течії Конго, у Леопольдвіль, сподіваючись знайти там для себе, знавця тропіків, якусь роботу. За маніок він уже не візьметься, досить! Може, влаштується агентом по фермах… або, якщо пощастить, наглядачем у слоновнику, де приручають великих африканських слонів, щоб зробити з них корисних тварин.

Нагороджений найвищим бельгійським орденом, Тіль сподівався підтримки властей, але глибоко помилився. Три місяці перебування в Леокіні розчарували його. Справа в тому, що в Тіля була істотна вада: він називав речі своїми іменами, рубав напрямки. Казав не «традиційні подарунки місцевих жителів», а «грабування» або навіть «кривавий податок». Те, що в устах білих звучало як «привчання негрів до продуктивної праці», Тіль називав «експлуатацією» або «рабством». Урядових військових комендантів і цивільних представників властей у провінціях, які через п'ять років служби заводили в банку рахунок на п'ятдесят і більше тисяч бельг [2] Бельга — грошова одиниця в Бельгії, що була в обігу до 1946 року. Дорівнює п'яти франкам. , він голосно вітав у барі: «А, старий кровопивце!» або «Конголезький кате!»

Отже, не було нічого дивного в тому, що Тіля з його гострим язиком хотіли якнайскоріше спекатись, спровадити кудись з Бельгійського Конго. Всі його прохання дати йому хоч якусь роботу лишилися марними, а письмові звертання про матеріальну допомогу — без відповіді. Зрештою, Тіль вирішив ще раз спробувати щастя, поставивши на карту все.