Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Оглянувши міну і циферблат, спитав:

— А що це за стрілка, третя?

— Регулятор, — пояснив комендант. — Щось на зразок дистанційної трубки. Поставили його на певний час. Тоді він і спрацює.

— Михальов, іди-но сюди, — покликав Величко.

Олексій підійшов.

— Дивись, на який час поставлено…

Довга срібляста стрілка гострим кінцем стояла нижче цифри «8» на два хвилинні ділення,

Олексій, не вірячи своїм очам, нахилився до самого циферблата. Не лишалося сумніву: підривна машина була настроєна на восьму годину, навіть трохи раніше…

— Коли ж, по-твоєму, вона повинна рвонути? — неголосно спитав у коменданта Величко.

Комендант замислився.

— Хвилин так без двадцяти вісім.

Усі мимохіть глянули на циферблат. Було двадцять дві хвилини на сьому.

— Чому ж ти говорив, о десятій? — вирвалося в Іларіонова.

— Тихо! — осадив його Величко. — А скажи, товаришу комендант, перевести цю стрілку трохи далі, годину так на дванадцяту, не можна?

— Хто ж його знає, — сказав комендант, присуваючись до стола. — Спробую…

— Е, ні, — зупинив його Саковнін. — Висадиш у повітря все тут к бісовій матері! В тебе лишається більше години. Бери це чортовиння і неси якнайдалі, в степ, пробуй там. В крайньому разі підривай.

Міну знову поклали в мішок, і комендант у супроводі Туляковського виніс її.

— Усе ясно, — сказав Величко. — Михальова обдурили. Відомий прийом. Щоб не боявся. Він для них особливої цінності не являє: висадив би в повітря штаб — і все, більше не потрібен… Я думаю так. Ти, Михальов, маєш рацію: одним вибухом не обійдеться. Ще готується щось. Питання: звідки вони почнуть?

— А адреси? — нагадав Олексій.

— Гріш ціна тим адресам! Я тобі десяток таких адрес можу дати. О дев'ятій годині їх наказано обійти, а о пів на восьму з тебе зроблять рідку кашку! Єдине місце — це де ти бачив Смагіна. Підуть туди Іларіонов і Воронько. Товаришу Саковнін, виділи їм бійців для облави. Людей з особливого відділу прошу в моє розпорядження: оточимо базар… Друга адреса — сама Федосова. Михальов, бери наших хлопців і йдіть туди негайно, швидко!

Саковнін почав крутити ручку польового телефону.

Сонце сідало, коли Олексій з групою добіг до Портової вулиці.

— Розстав людей, — наказав Олексій Храмзову. — Займи сусідні двори. Двох-трьох пошли до річки,

— Ти сам підеш? — спитав Володя.

— Поки що сам. Коли що — вистрелю або свисну. До того часу з місця не рушай.

— Давай.

Олексій пішов до будинку Федосових.

План у нього був такий: сказати Маркову, що все зроблено, машина надійно пристроєна, а по явках не пішов, бо за ним, здається, почали стежити. З великими труднощами, мовляв, вдалося непомітно вислизнути з штабу і зразу сюди: попередити… Що далі — буде видно. Головне добратися до Маркова, тримати його на мушці, а там…

Ворота і хвіртка були зачинені. Олексій переліз через паркан. У саду Федосових було, як завжди, тихо. Вітер стих надвечір. Під ногами тонко хрустіло опале листя. Біля будинку ні шелесту, ні звуку.

«Причаїлися, — подумав Олексій, — чекають».

Він піднявся на задній ґанок. Двері були замкнені на висячий замок. Олексій зіскочив з ґанку і, задравши голову, подивився на Дінине вікно. Воно було щільно закрите віконницями. І тут він помітив, що в будинку зачинені всі віконниці. Не розуміючи, що це значить, Олексій подивився на всі боки і побачив зачинений курник, пудовий замок на дверях сарая, а на кришці круглого викладеного цеглою колодязя — залізну клямку, прикручену товстим дротом. Що за чортівня!..

Олексій затарабанив кулаками у віконницю. Тиша…

«Льох! — майнуло в голові. — Сховалися в льоху!» Крізь кущі напролом, похолодівши від тривоги, він кинувся до малинника позаду альтанки.

Двері льоху були розчинені навстіж. Біля порога підсихали виплеснуті на землю залишки бобового супу, валялись якісь ганчірки.

Олексій гукнув:

— Ей, хто тут?

Ніхто не озвався. Голос потонув у глухій чорноті підземелля.

Олексій збіг униз по сходах, намацав у кишені сірники і засвітив.

У льоху нікого не було, і тільки голі тапчани, кинутий на підлогу кожух та розбитий бутель нагадували про Маркова, що жив тут.

Олексій оглянув усі кутки, для чогось навіть зсунув з місця діжку з солоними огірками, і лише тоді до нього дійшло, яка велика невдача спіткала його. Втекли! Всі втекли — Марков, і Діна, і навіть батьків її забрали! Чому? Що сталося? Узнали правду про нього? Але як, від кого?.. Де їх тепер шукати? Все, здавалося, було так ретельно продумано, підготовлено — і от тобі маєш!..