Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Знаєш, яка в нього рана? — говорив Фомін. — О! З кулак! А він хоч би день відлежався! Ходить! Усе йому дрібниця!

Повз їх столик пройшов стрункий циганкуватий парубок у чорній косоворотці, підперезаній набірним кавказьким ремінцем. Кобура револьвера, підвішена до пояса штанів, відстовбурчилася під сорочкою ззаду.

— Ти про що тут базікаєш, Федько? — спитав він, кинувши на Олексія недобрий, насторожений погляд.

— Тут лудильників нема, в іншому місці шукай! — ображено надувся Фомін.

Парубок насунув йому кубанку на ніс.

— Чи ба, чекіст!

— Рук не розпускай! — вигукнув Фомін. — Теж звичку взяв!

Парубок зареготав і відійшов до вікна видачі. Він зазирнув у кухню і щось сказав — там засміялися. Він був дуже красивий — смуглявий, чорнобровий, з тонкою, мов у дівчини, талією і кучерями, що вибивалися з-під оксамитової кепки.

— Між іншим, залізна людина! — півголосом сказав Фомін. — Серьога Нікішин. У денікінській контррозвідці побував, ребра переламані. А тут, знаєш, ким?.. — І пошепки: — Комендантом!.. Тому він такий весь і нервовий. І пристає тому… А так хлопець непоганий.

Більше він нічого не встиг розповісти: його покликали нагору.

Пообідавши, Олексій пішов у місто.

Насамперед він розшукав за адресою, яку йому дав Фельцер, шевську майстерню. Згорблений, підсліпуватий швець пообіцяв пошити чоботи за три дні.

Тепер лишалися ще дві справи: побачитися із сестрою і влаштуватись на ночівлю.

З Катериною Олексій давно втратив зв'язок. За останній рік він не одержав від неї жодної вісточки. І хоч могло трапитися, що листи сестри просто не знаходили його на фронті, до всього звиклий за ці роки Олексій підготував себе до будь-якої несподіванки.

Йшов він рідною. вулицею, пізнаючи незабутні її прикмети: акації вздовж викладених вапняковими плитами панелей; паркани, в яких знайома кожна лазівка; гранітні тумби біля воріт; покороблені, поруділі від часу номерні знаки…

Підходячи до свого дому, Олексій мимоволі сповільнив ходу…

Двері відчинив незнайомий старий чоловік.

— Давно не живуть, — сказав він, — більше року… Будинок найняли… Хто ж їх знає, куди виїхали. Казали, у Великі Копані, а потім була чутка, що в Катеринослав… Ні, листи ніякі не приходили… Ви хто їм доводитесь?

— Привіт привіз від брата, — відповів Олексій і попрощався.

На душі було тяжко і від того, що в батьківському будинку живуть чужі, і від турботи за сестру. До того ж тепер загинула надія хоч що-небудь узнати про батька, від якого Олексій теж не мав вістей. А знайти Катерину вдасться, мабуть, не скоро: до Катеринослава далеко…

З житлом Олексій влаштувався несподівано просто. Виручив усе той же Федір Фомін, в якого Олексій спитав, чи не знає він, де поблизу наймається кімната.

— Давай до нас! — запропонував він. — У мене мамуня та сестричка Люська. Вони раді будуть. Підеш?

— Піду, — відповів Олексій. — Мені спати ніде.

Фомін збігав кудись попередити, що на деякий час вийде, і повів Олексія на Забалку, де він жив.

Недалеко, від міського базару Олексій побачив льотчика Філіппова. Щоки його буди багрові, хода неприродно тверда, і ноги він ставив широко, наче сумнівався в міцності тротуару; планшет і маузер бились об коліна. Його підтримував за лікоть високий військовий з одутлим, в рожевих плямах обличчям, перетягнутий офіцерською портупеєю і з палашем на ремені.

Мати Фоміна й сестра, така ж кирпата і рожевощока, як і її брат, прийняли Олексія гостинно, напоїли чаєм з сахарином, і юнак відчув себе, мов у рідному домі..

Постелили йому в тісній кімнатці, де вміщалися тільки вузька казармена койка та круглий столик. Лежачи в постелі, Олексій пригадав візницю: за Дніпром невпинно гуркотіли гармати. Будиночок увесь здригався. Олексій заплющив очі. Ось він і повернувся в Херсон. Завтра почнеться нове життя.

Чимось невловимо схожий був на Брокмана новий начальник Олексія — Величко. Це був уже немолодий чоловік, лисуватий, рябий, з розумними, уважними очима. На лівій руці в нього невистачало трьох пальців, — говорили, що він втратив їх у перестрілці ще в п'ятому році. Родом Величко був з Пітера, де починав працювати в ЧК разом з Урицьким.

Співробітники у відділі підібралися йому до пари: мовчазний, похмурий донбасівський шахтар Микола Курлін, сухотний вчитель з Полтави Йосип Табачников, широкогрудий, з пушистими вусами і трубним голосом одесит Іван Петрович Воронько — колишній матрос, що брав участь у повстанні на крейсері «Очаков». Усі вони були люди солідні і надійні.