З ними розмовляв вузькоплечий чоловік з великим носом. Розпитавши Альошку про Силіна, він сказав, що вночі губком переправлятиме через Дніпро в плавні партизанів, які застряли в Херсоні. У робітниче селище, що на Військовому Форштадті, прийдуть баркаси з Голої Пристані. Туди й треба пробратися, як тільки стемніє.
На прощання він просив передати Силіну вітання від Захара — так його звали.
Альошка повертався на Кузнечну навпростець, минаючи центр. У місті панувало пожвавлення. Здалеку долинала музика — на Суворовській відкрилося кафе… Раз у раз назустріч траплялися німецькі патрулі. На одному з перехресть німці обносили колючим дротом недавно виритий окоп, у якому встановили кулемет. Наближався вечір. Над містом пливли багряночервоні хмари…
Перед тим, як надовго покинути Херсон, Альошці довелося ще раз побувати в рідному домі, щоб узяти в дорогу шинелю.
Пізно ввечері, залишивши Силіна чекати на подвір'ї, він тихенько постукав у віконце…
Знову плакала Катерина, знову благала Альошку лишитися і, обхопивши руками братову шию, змочила слізьми його гімнастьорку на грудях. Альошка гладив волосся сестри, теплу спину, що здригалася від ридань, і сам ладен був заплакати, йому було до болю жаль сестру, жаль лишати її, таку слабку, безпомічну, зовсім саму з Глущенком…
Вони стояли в кухні і розмовляли пошепки, щоб не привернути його увагу, але він все-таки почув і ввалився в кухню, з гуркотом перекинувши дверима відро з сміттям.
— А-а, прийшов більшовик! — протягом сказав він, зупиняючись біля порога. — З'явився все-таки!..
Його щокате обличчя розпливлося в єхидній усмішці.
Губи масно лисніли. За дверима виднівся на столі бутель з горілкою. У Глущенка було свято.
— Прийшов! Нашкодив, напакостив і прийшов! Сховатися тут думаєш? Га?
Катерина злякано дивилася на брата. Ледве стримуючись, Альошка відповів:
— Я піду, не турбуйтесь!
Глущенко зареготав:
— Підеш, аякже! До німців у пащу! Вони тебе проковтнуть з усіма твоїми більшовицькими тельбухами… — Він ляснув себе по випуклому загривку: — Ось ти куди підеш! До мене на шию! Всі сюди лізуть, усі! Лізьте, Глущенко витримає! Глущенко добрий! Либонь коли до тебе прийшлося, так ти викрутився, щоб не допомогти; як до своєї шкіри торкнулося, приповз: сховайте, мовляв, боюсь!..
— Пашенько!.. — простогнала Катерина.
— Що, Пашенько? Що, Пашенько, я питаю! Неправда? Він біля начальства терся, а мені довелось окопи копати для всякого бидла. Ось він який родич!.. Слухай ти, татів сину! Я тебе пущу, так уже й бути, заради Катерини пущу… Але ти, паршивцю, назавжди запам'ятай, хто тобі життя врятував! І щоб тихо в мене, ніяких більшовицьких штучок! Щоб у домі ані пари з уст!
— Плював я на твою допомогу! — промовив Альошка. — Ось так, бачиш?.. — і плюнув у куток.
— Що-о?! — Глущенко відсахнувся, плямкаючи ротом, хапаючи повітря.
Ледве стримуючись від бажання заїхати кулаком у ненависне обличчя шурина, Альошка заговорив тихо, голосом, що дзвенів від напруження:
— Плював я на твою доброту! Ось вона де в мене сидить! Давно б пішов від вас, та Катю було жаль… Вік би тебе не бачити, холуй ти, німецька шавка!..
Все, що накипіло, все, що гнітючим, важким тягарем осідало за останній час у розворушеній Альошчиній душі, він викидав зараз у сторопіло розкриті очиці Глущенка. Він вибирав найбрудніші слова, і йому здавалося, що він говорить їх не одному Глущенкові, а всім тим людям, з якими той тинявся сьогодні по Суворовській.
У голові промайнуло: «Що я роблю! Адже Каті жити з ним!» Але Альошка вже не міг зупинитися.
— Я зараз піду, але ти знай: я ще повернуся! Якщо ти Катю скривдиш, я тебе де хочеш знайду! Хоч під землею! Всі відповідатимете, і ти, і вся ваша зграя! Зрозумів? Прощай, Катю!
Альошка зірвав з гачка шинелю і, відкинувши носком черевика відро з-під сміття, що підкотилося йому під ноги, вийшов, грюкнувши дверима.
Уже на ґанку він почув, як голосно заплакала Катерина і загорлав, отямившись, Глущенко…
— Чого ви там галасували? — спитав Силін.
— Та нічого, — важко дихаючи, відповів Альошка. — З шурином розмовляв… Попрощалися… Тепер усе…
Знову стало в пригоді Альошчине знання міста. Він вів Силіна шляхами, відомими тільки херсонським хлопчакам. Місто було темне і тихе, але майже на кожній вулиці ходили німецькі патрулі. Доводилось петляти, повертатися назад і шукати дорогу.
Вони пробиралися не менше години. В районі Гімназичної вулиці минули останню німецьку заставу і спустились до Дніпра. Берегом вийшли до селища.
Читать дальше