Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Куди біжать, куди біжать! — промовив Силін. — Усі кораблі відчалили. Переб'ють їх у порту…

— А ви куди? — настійливо повторив Альошка.

Незрозуміло чому, але в цю хвилину він відчував себе сильнішим за фронтовика.

Силін непевно махнув рукою.

— Треба сховатися до ночі. Там видно буде.

— Ходімо зі мною, я знаю місце!

— Веди…

Треба було поспішати. Німці займали квартал за кварталом. На одному з перехресть Альошка побачив кількох фронтовиків, які розбивали станковий кулемет. В іншому місці кремезний робітник в промазученій до шкіряного блиску ватній куртці, стоячи за рекламною тумбою, стріляв з карабіна. Коли скінчилися патрони, він поклацав порожнім затвором, перехопив карабін за ствол і з розмаху вдарив об бруківку. Приклад розлетівся на шматки. Робітник зник за рогом…

Найкоротшим шляхом, де через лазівки в парканах, де й по дахах дров'яних сараїв, Альошка привів Силіна до свого будинку на Кузнечній вулиці. Тут було порівняно тихо: фронт проходив стороною, віддаляючись до порту.

Ворота їхнього будинку були замкнені. Альошка переліз через огорожу, зняв засув і впустив Силіна.

Позаду пустого курника, біля рубленої стіни сарая, Альошка розібрав залишки спаленого за зиму стосу дров. Під ними були складені рядами товсті дошки. Альошка розсунув їх.

— Лізьте сюди, — сказав він, — швидше!..

Ні про що не питаючи, Силін стрибнув у яму, що зяяла під дошками. Альошка спустився за ним і акуратно прикрив вхід.

… Це був той самий тайник, у якому Альошчин батько ховав людей від поліції. Про його існування не знав навіть хазяйновитий Глущенко.

Тут можна було стояти майже на весь зріст. У кутку була влаштована дощана лежанка, фанерний ящик правив за стіл, на підлозі валялась іржава гасова лампа без скла. Пахло землею, сирістю і ще чимось, гнилим і кислим.

Силін і Альошка сіли поруч на лежанці і почали прислухатися до стрілянини, яка все ще не вщухала в місті.

— В порт уже, мабуть, увійшли, — промовив Силін, — Умирають зараз наші.

Альошка раптом уявив собі людей, що збилися вкупу і падали під пострілами, як той матрос на барикаді, розплатані тіла вбитих, кров на землі… Все це так яскраво постало перед його очима, що йому стало важко дихати.

— Це я в усьому винен, товаришу Силін, я!.. Шпигуна проґавив. Я один винен!..

— Перестань дурниці верзти! — грубо обірвав його Силін. — Знайшов час шукати винних. Усі добрі! Шпигунку не розгляділи — винні. Попов не захотів моряків повернути вчасно — винен, — я винен, що послухав його… Вдруге будемо розумнішими. Ти думаєш, це кінець? Ні, брат, це тільки початок! Ми ще повернемося сюди! — Він хотів ще щось сказати, але тільки зітхнув і з силою вдарив кулаком по коліну.

Вони довго сиділи мовчки.

Нагорі стихло. Лише зрідка долинали окремі постріли.

Ще через деякий час почулися голоси — це поверталися додому Глущенко і Катерина, які ховалися в підвалі. Все скінчилося. Херсон став німецьким.

Через дві години, лишивши Силіну гвинтівку і револьвер, Альошка обережно виліз із тайника і з чорного ходу постукав у двері.

Відчинила йому Катерина.

— Альошенько! — ахнула вона. — Живий!..

Сестра впустила Альошку в кімнату і почала обмацувати його руки, груди, толову. Вона сміялася від радості, витирала пальцями сльози і примовляла:

— Живий! Слава тобі господи, живий!..

— Твій дома? — спитав Альошка.

— Нема його, — схлипуючи, відповіла Катерина, — пішов на німців дивитись.

Це було добре: зустріч з шурином не обіцяла Альошці нічого приємного.

— Дай мені вмитися, Катю, — попросив він.

Вона заметушилася, принесла в їдальню миску з водою, чисту білизну і, поки Альошка мився і переодягався, приготувала йому попоїсти. Вона говорила невгаваючи, що на ньому лиця нема, що вона зовсім змучилася через нього, що батько, коли дізнається, не простить йому такої поведінки.

Заспокоївшись, вона сіла проти Альошки і жалібно дивилась на нього.

— Що ж тепер, Альошенько, як будеш далі жити?

Замість відповіді Альошка сказав, продовжуючи жувати:

— Приготуй мені клуночок з собою, Катю, їжі побільше.

— Невже ти знову збираєшся йти? — сплеснула вона руками. — Не пущу! Чуєш, не пущу! Ти вбити мене хочеш? Я татові напишу! Я!..

— Тихше! — гримнув на неї Альошка і, зовсім як це робив колись батько, ляснув долонею по столу. — Не скигли!.. Слухай, Катю, — промовив він м'якше, — цієї ночі я піду. Мені залишатися в Херсоні не можна, обов'язково хто-небудь донесе.