Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Телефонів в Одесі взагалі небагато, та й ті були в установах, де постійно юрмиться народ. На Пушкінській Олексій заглянув в аптеку.

Худий сивий провізор з двома парами окулярів на носі порався за стойкою, наклеюючи сигнатурки на пляшечки з ліками. Його дружина, вусата, товста, чорноволоса жінка, сиділа за касою. Покупців в аптеці не було.

Підійшовши до стойки, Олексій знаком показав аптекареві, що хоче поговорити з ним сам на сам. Провізор здалеку заперечливо помахав рукою:

— Немає, немає.

— Чого немає?

— Хіба я не знаю, що вам треба! — І аптекар зробив характерний жест кокаїністів: понюхав руку в тому місці, де піднятий великий палець утворює ямочку, зручну для порошку.

— Та я не по те, — Олексій перехилився через стіл і спитав пошепки: — Телефон у вас є?

Аптекар зсунув одну пару окулярів на кінчик носа, другу підняв на лоба.

— Телефон? Навіщо вам телефон?

Олексій зрозумів: зараз не такий час, щоб з доброго дива пускати в дім незнайому людину.

— Я з Чека, — сказав він.

— Чого він хоче? — крикнула жінка з каси.

— Людині треба подзвонити по телефону, — відповів аптекар, метушливо зсуваючи окуляри на перенісся.

— І що з того? Нехай іде на поштамт!

— Навіщо йому йти на поштамт, якщо він може подзвонити звідси? — невпевнено заперечив аптекар.

— Я колись помру від розриву серця, — заволала жінка. — Ти ладен пустити в дім першого стрічного. Тут же не телефонна станція! Тут торгують ліками!

— Вона мене вчитиме, чим тут торгують, а чим не торгують! — пробурчав аптекар і відчинив дверцята стойки. — Ідіть же!

Дерев'яний, що за формою скидався на домашню аптечку, апарат висів на стіні у великій напівтемній кімнаті, де пахло ефіром, валер'яною і карболкою, а на столах безладно стояли фарфорові кухлі і штангласи з синього товстого скла.

Олексій покрутив ручку телефону. Аптекар потупцював біля стола і, переконавшись, що відвідувач справді викликав ЧК, вийшов з кімнати.

Голос чергового було ледве чути. Він насилу пробивався через тріск і шкварчання мембрани.

Олексій втискував губи в мідний ріжок мікрофона, закритий тонкою дротяною сіткою:

— Передайте Інокентьєву або Олов'яникову: в порту, на елеваторі, зрада! Нехай вживуть заходів! Сьогодні вночі його збираються підпалити… Ви зрозуміли мене? Пожежа, кажу! Пожежа!.. Так, так! Сьогодні вночі! Там хтось орудує. Нехай як слід обшарять увесь елеватор… Елеватор нехай обшарять, кажу! І треба посилити охорону! Все зрозуміли?… Охорону посилити!..

— Хто передає? — донеслося здалеку.

— Скажіть, херсонець.

— Хто?

— Херсонець. Так і передайте, вони зрозуміють.

— Буде зроблено… — прохрипіло здалеку.

Олексій повісив трубку на важіль. Прислухався. Потім ступив до дверей і ривком відчинив їх. За дверима стояв аптекар. Вигляд у нього був сконфужений.

Олексій поманив його пальцем.

— Мушу попередити, — неголосно сказав він, причиняючи двері, — те, про що я зараз говорив, крім нас з вами, не знає жодна стороння людина. Якщо почнуться розмови… Все розумієте?

У провізора обличчя стало таким, як колір його халата.

— Що ви, що ви, товаришу комісар! — замахав він руками. — Я ж зовсім не мав на увазі… Просто, знаєте, незнайома людина, так я трохи боявся. Ай-яй-яй, який жах, який жах!..

— Я вас, здається, попередив? — насупився Олексій.

— Ради бога, не турбуйтесь! Усе помре в цій кімнаті!

— І дружині своїй скажіть, якщо вона чула…

— Нічого вона не чула! А в мене скоріше язик відсохне, ніж я довірю жінці таку справу! Ай-яй-яй!..

— Отож-то! За телефон спасибі.

— Про що мова! — закричав провізор. — Яке тут може бути спасибі! Заходьте ще, коли треба! Приходьте запросто! Я завжди з великим задоволенням!..

Він провів Олексія до виходу повз здивовану дружину і довго кланявся, стоячи на порозі.

Олексій поспішив звернути за ріг.

В урвищі на морському березі була вузька щілина, що заросла реп'яхами. Протискуватися в неї треба було боком, а далі хід розширювався і поступово переходив у низьку печеру. Тут і побачив Олексій «гвардію Шаворського», яка мала сьогодні «забезпечити» пожежу на елеваторі.

Це було строкате збіговисько, чоловік двадцять. Переважна більшість — звичайні карні злочинці, ті, що в нічний час наводять жах на одеських обивателів. Серед інших Олексій розгледів людей з військовою виправкою, помітну, незважаючи навіть на заяложений, з чужого плеча одяг, в який вони були вбрані. Втретє він тут зустрів відомого «представника гужового транспорту» Хому Костильчука. Хома теж пізнав Олексія і по-приятельськи підморгнув йому.