Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Тільки-но ешелон з молдаванським воїнством залишив Одесу, як стало цілком ясно, що Мишка переоцінив свої сили. Ні малиновий прапор, ні зірочки на головних уборах не могли змінити його людей: бандитами вони були, бандитами й лишилися.

У вагоні Япончика йшло безпробудне пияцтво. Бриньчали гітари, чути було дрібний тупіт танцюючих, тхнуло сивухою, верещали прихоплені з Одеси жінки.

Вуркагани не відставали од свого ватажка. На якомусь полустанку вони розстріляли цистерну, що стояла на запасній колії, вирішивши, що в ній спирт. Цистерну розірвало на друзки: в ній був гас. Селян, які виносили до поїзда молоко та варену картоплю, бандити грабували начисто, не платячи ні копійки.

Плоть від плоті молдаванської голоти, Япончик не вбачав у цьому нічого незвичайного.

— Подумаєш — діло! — сказав він комісарові, коли той зажадав негайно припинити грабіж. — Може, в них така звичка боротися з спекуляцією. І взагалі ти їх не чіпай: люди на смерть їдуть!

Переконати його, що це плямує всю Червону Армію, було неможливо. Комісар вжив своїх заходів. Він попередив по телефону залізничників, і ті виставили на кожній станції озброєні патрулі. Базари спорожніли. Грабувати стало нікого. Бойовий дух «відібраних сміливців» одразу ж підупав.

І тоді воїнство Мишки почало танути так само швидко, як і створювалось. Поняття про обов'язок, честь, військову дисципліну були чужі нальотчикам. Майбутнє не обіцяло їм нічого втішного — окопну вологу й жорстокі бої з білополяками, під час яких, чого доброго, і вбити можуть. Кримінальники занудьгували за своїми теплими «малинами», де ніякий дощ не страшний і дуже близько до чужих кишень. Нашвидку зібравши пожитки, вони без зайвих слів почали залишати ешелон і хто як міг утікати до Одеси. Зупинити їх можна було, мабуть, лише найбільш крайніми заходами, аж до розстрілу, а на це Япончик ніколи б не зважився. Він надто добре знав своїх приятелів: почни налагоджувати дисципліну — і ніхто не ручиться за твою власну шкуру…

За станцією Вапнярка поїзд зупинився в степу. В далечині лунали глухі вибухи артилерійської канонади.

Комісар знайшов Япончика біля штабного вагона.

— Чому зупинились?

— Що це таке? — замість відповіді спитав Япончик і, прислухаючись, підняв пальця.

— А ти не знаєш? — сказав комісар. — Це війна. Чорноморські матроси громлять білополяків.

— Так?.. — непевно пробурмотів Япончик. — Подумати тільки, скільки там галасу!..

З усіх вагонів висунулись голови його стривожених дружків.

— Накажи їхати далі! — зажадав комісар.

— Чекай, — сказав Япончик. — Куди нам поспішати?..

Він іще постояв роздумуючи, а коли земля донесла особливо могутній гарматний удар, пішов у вагон.

Ешелон продовжував стояти. Комісара до Япончика не пускали.

— Думає! — сказали йому.

Уранці у вагонах не долічились іще двохсот молдаванських «героїв». А Япончик усе ще «думав», замкнувшись у штабному вагоні з своїми близькими.

Комісар зрозумів: Япончик злякався. Вибір у бандита був невеликий: або йти на фронт, або визнати провал своєї витівки і стати перед революційним трибуналом. Ні те, ні друге не приваблювало Япончика. Він вибрав третє: взятися за старе, зберегти престиж в очах своїх приятелів і чекати кращих часів. Кінець кінцем багато було різних влад, усі зазнали поразки, дивись, і Радянська не втримається…

Комісара викликали в штабний вагон.

— Ми тут усе обмізкували, — об'явив йому Япончик. — Це не наше діло — сидіти в окопах!

— Тобто як це?!

— Дуже просто! Завертаємо додому!

— Що ти мелеш? Подумай, що ти кажеш!

— Я вже думав! Яка мені користь тут сидіти, питається? Ревматизм наживати?

— А наказ?.. Ти розумієш, що це зветься зрада військовому обов'язку?!

— Військовому обов'язку… — передражнив Япончик. — Не лякай мене красивими словами! Якщо я буду в Одесі, вона стане для білих могилою!

Комісар був молодий. Витримка давалася йому важко. Але він усе ж примусив себе говорити спокійно:

— Вінницький, ти зараз краском, а не хто-небудь… Те, що ти задумав, — зрада!

Япончик непокірно задер підборіддя:

— Не капай мені на мозок, поки що я на свою голову не скаржуся. Словом, нічого розмазувати кашу по столу, вирішили — і все! Між іншим, тобі я раджу сидіти тихо і не рипатись. Ти ж знаєш моїх хлопців: у них дуже зіпсовані нерви!..

Комісар нічого не відповів і вийшов з вагона.

… Пішки він добрався до найближчого села, роздобув коня і без сідла поскакав у Вознесенськ — велику вузлову станцію, що її бандити не могли обминути.