Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

— Ой, що ви, Григорію Володимировичу! Як можна! Так у вас усе швидко!..

Він посміхнувся.

— А життя тепер яке? Поспішати треба жити, хто-зна, що нас завтра жде! Але ти не сумнівайся, Машо, у нас з тобою по-хорошому буде! Я з цією бузою, — він зробив непевний жест, — скоро покінчу, ось тільки боржки деякі віддам. А потім на північ з тобою поїдемо, до Москви поближче. Хочеш у Москву?

— Подумати мені треба, Григорію Володимировичу…

— Скільки ж ти думати збираєшся?

— Ну, тиждень…

— Тю, здуріла! Чотири дні думай, поки мене тут не буде, а через, чотири дні приїду і одразу весілля справимо. Ох, і гульнемо!

— Та що ви, Григорію…

— Сказав, і все! Чекай мене. Через чотири дні прилечу, мов на крилах! Не бійся, Машуню, любитиму, подобаєшся ти мені! Але дивись… — У нього жорстоко звузились очі, — їхати без мене і в думці не май, є кому доглянути! — Він знову заусміхався. — Та куди ти від мене дінешся, суджена ти моя! Життя тобі таке влаштую, буде про що згадати! І братікові твоєму діло знайдемо. Ану, обніму на прощання!..

Маруся зіщулилась, виставила лікті. Він засміявся:

— Гаразд, прощай. Чекай!

… Чотири дні! Рівно стільки, скільки залишалось до двадцять другого числа!

Усе складалося, як по писаному. В день «весілля» Федя зникне після обіду. Цікавим Маруся пояснить, що брат дуже переживає, і ось утік, заліз кудись у куток і плаче: хворий все-таки…

Однак повернувся Смагін не на четвертий, а на третій день, двадцять першого листопада.

О шостій годині вечора банда риссю в'їхала в село. На тачанках везли поранених. Смагін, не зупиняючись, проїхав до будинку старости, пробув там з півгодини і потім з усією ватагою повернувся до Марусі. І з першого ж погляду, тільки він увійшов, Маруся зрозуміла: сталося щось непередбачене, щось таке, від чого обстановка різко змінюється на гірше.

Смагін був похмурий. Скинувши біля порога мокру бурку (погода стояла погана, з дощем і вітром), він рукавом витер воду з обличчя і криво посміхнувся Марусі.

— Здрастуй, голубонько! Бачиш, як поспішав до тебе, на день раніше приїхав! Умитися мені дай….

Але було цілком очевидно, що зовсім не палке кохання до Марусі скоротало строк його відсутності. Пізніше, прислухаючись до розмов смагінців, Федя зрозумів, у чому справа. Смагіни, очевидно, дуже набридли місцевим жителям. В одному з сіл, яке брати вважали цілком надійним, селяни влаштували засаду, в результаті якої шість бандитів було убито і четверо поранено. У Смагіних лишалося тепер всього близько тридцяти шабель. Отамани вирішили поповнити свої втрати і в іншому селі оголосили мобілізацію. Але в ту ж ніч усі завербовані селяни втекли в ліс…

Умившись, Григорій Смагін зайшов до Марусиної комірки. Сів за столик, спитав:

— Ти готова?

— До чого?

— Сьогодні обкрутимось. Я вже й попа привіз з Великої Олександрівки. Він у Матуленка відпочиває.

— Говорили ж, через чотири дні!.. — прошепотіла Маруся, помертвівши.

— Мало що говорив! День ролі не відіграє. Сьогодні все й скінчимо.

— Я-як же це?.. Ой, не треба! Ради бога, не треба сьогодні, Григорію Володимировичу! Ну, день ще! Завтра!..

— Дурниці! — він нахмурився, на щоках забігали жовна, брови насунулись на очі. — Рюмси не розпускай, на мене це не впливає! Богові повинна дякувати: я серйозно одружуюсь, піп справжній. Все буде честь честю… — І раптом, звіріючи, вдарив кулаком по столику. — Так, завтра я розплююся з цією поганою дірою назавжди! К чорту! Піду звідси! Сволота! Піду!.. На Україні ще місця багато. Хай їх більшовики хоч в жовна кидають — начхати мені! Зрадники, гади!.. — Сатаніючи від ненависті, він заїкався, і крапельки слини повисали на його кучерявій борідці.

В комірку зазирнув Смагін-старший.

— Гришко, закрий пельку, з глузду з'їхав!

Григорій рвонув комір, відлетіли ґудзики. Порожніми, застиглими очима він дивився в куток, мовчав, потім підвівся.

— Нехай, дурниці все… — він вишкірився, зображуючи посмішку, підморгнув Марусі: — Нічого, Машо, тебе це не стосується. Готуйся! Мої рахунки з селянами — одне, а кохання — особлива стаття. Я Матуленку скажу, щоб своїх жінок прислав допомогти. Готуйся, — повторив він і вийшов, гупаючи чобітьми.

Маруся була бліда, як смерть, коли повернулася до Феді.

Він очима спитав її: «Що робити?» Вона зашепотіла, майже притискаючись губами до його вуха:

— Тікай, Федю! Тікай хутчіше!..

— Куди?

— Куди хочеш… На хутір… або ще кудись, хоч у Херсон! Можливо, встигнеш! Я їх спробую затримати. Приведи когось, Федюню!..