Александр Лукин - Співробітник ЧК. Тиха Одеса

Після недовгих суперечок прийняли до виконання такий план. У район Великої Олександрівки вирішили направити двох чоловік, щоб вони уточнили головні бази Смагіних. Один агент оселиться в якомусь селі, розташованому в центрі району, другий буде зв'язковим. Обрали село Білу Криницю. На підготовчу роботу відвели один тиждень. Усі відомості треба було зібрати до 22–23 листопада. В цих числах великий загін Філімонова прибуде на млинарський хутір за десять верст від Білої Криниці.

Почали міркувати, кого послати.

— Я б сам поїхав, — невпевнено запропонував Олексій.

— Жартуєш! — махнув на нього рукою Адамчук. — Там же Кручений, для якого ти людина мічена, — посміхнувся він. — Треба людину менш помітну, Корольову, наприклад.

— Я ще думав про Федю Фоміна, — з невиправданою поспішністю сказав Олексій. — Він справиться.

— А чим тобі Корольова не до вподоби? Дівчина розумна, має досвід, кмсомолка. Вчора бачив її: мало не плаче, до діла проситься. Між іншим, вона працює в наросвіті. Оформимо їй призначення вчителькою…

— Я проти, — сказав Олексій. І, відчуваючи, що червоніє, розсердився і додав зовсім вже непереконливо слова Воронька: — Не жіноча це справа!

— От тобі й маєш! — здивувався Адамчук. — Чому ж це? Саме найжіночіша! Приїздить у село молода вчителька дітей учити. До неї жінки хмарою посунуть — хто за порадою, кому листа написати. Ось де джерело інформації!

— Корольова підійде, — погодився Брокман, — А зв'язковим можна і Фоміна. Хлопчина спритний.

Величко теж висловився за Корольову і Федю. Олексієві нічого не лишалось, як погодитися з ними. Він і сам розумів, що Адамчук правий, але легше йому від цього не було…

Увечері, попередивши Марусю, вони з Адамчуком і Федею прийшли в наросвіту.

Обговоривши докладно наступну операцію, вирішили, що Марусі й Феді треба їхати разом під одним прізвищем — наче вони брат і сестра. Феді тоді не доведеться ховатися і чекати нагоди, щоб зустрітися з дівчиною. До того ж вони були схожі одне на одного: обоє світлоокі, русяві, рум'яні. Видати їх могла тільки, вимова: Федя був з Рязані і акав на рязанський манір, за що й дістав прізвисько «чакіст». А Маруся була волжанка: вона окала. Різниця у вимові ставала особливо помітною, коли вони розмовляли між собою. І Адамчук запропонував Феді прикинутися глухонімим. Це, до речі, позбавило б його розпитувань цікавих сільських кумась, зменшило б шанси проговоритися, але зате почути можна було б багато цікавого: глухих не соромляться.

Завдання було нелегке, та Феді воно припало до душі. Чергове доручення здавалося йому малозначним, деяке ускладнення тільки прикрашало його.

— А впораєшся? — спитав Адамчук, примруживши очі. — Мовчати доведеться і вдень, і вночі, і наяву, і в сні. Навіть коли ви самі будете і то, — ані пари з уст: щоб бува хто не почув, коли поблизу проходитиме. Витримаєш? Адже тобі це не по характеру.

— Хо! — самовпевнено сказав Федя. — Рік мовчатиму, якщо треба, вогнем з мене не випалиш. Дивіться, зараз і почну. Для тренування, — вимовив він нове слівце, запозичене у Буркашина.

І справді, промовчав увесь вечір. У хлопця був неабиякий акторський талант. Олексій не міг стриматися від усмішки, дивлячись на дурнувате, байдуже обличчя свого приятеля.

Кінчаючи розмову, Адамчук спитав:

— Усе зрозуміло? Запитань нема? І в тебе, Федько?

Федя не відповів. На його обличчі відбилася нудьга і безтурботна добродушність.

— Ей, я тебе питаю! Все ясно?

Федя дивився в заплетений павутинням куток і сонно кліпав очима.

— Федько, ти що? — Маруся торкнула його за руку. — Тебе ж питають!

Федя, наче нічого не розуміючи, дивився на неї. Потім швидко заворушив пальцями, вигукуючи при цьому якісь нечленороздільні «ао» і «уи».

Хоч як рідко посміхався Адамчук, а й той засміявся, дивлячись на нього. Маруся і Олексій мало не падали від реготу. А Федя здивовано дивився на них і кліпав очима. Потім теж радісно посміхнувся дурнуватою усмішкою глухонімого, звиклого до того, що його вада викликає в людей веселість.

— Це все добре, — зауважив Адамчук, ставши раптом серйозним, — тільки чуба пострижи: надто хвацький для вбогого.

Але Федя не зважав на його слова і продовжував усміхатися блаженно і дурнувато.

— Хитрий! — похвалив Адамчук. — Тепер бачу: зможеш.

І лише тоді Федя шморгнув носом, запхнув чуб під кубанку і самовдоволено підморгнув Олексієві.

Вийшли вони разом. Було холодно і темно. Біля під'їзду Олексій сказав Феді і Адамчуку: