Кейт Мосс - Гробниця

Утім, цей план легше було виконати подумки, ніж у дійсності.

Правда полягала в тому, що Леоні не було куди їхати. Паризька квартира давно перейшла до інших орендарів, позаяк генерал Дюпон припинив оплачувати рахунки. Її життя обмежувалось маєтком, і тому вона мала так само обмежене коло друзів: Одріка Беяра, мадам Буск і метра Фроміляжа. Ашиль був надто далеко, до того ж він мав чимало власних проблем. Через Віктора Константа в Леоні не лишилося ні рідних, ані близьких.

Проте вибору вона не мала.

Довірившись лише Паскалю та Маріеті, вона потайки приготувалась до від’їзду. Леоні не сумнівалася, що Констант свій завершальний удар завдасть на День усіх святих. Це була не тільки річниця смерті Анатоля (а пристрасть Константа до дат давала змогу припустити, що він лишиться вірним своїй звичці); річ у тім, що колись, у момент просвітління, Ізольда розповіла, що 31 жовтня 1890 року вона сказала Константові, що хоче покласти край їхньому нетривалому роману. Саме з цього все й почалося.

І Леоні вирішила вчинити так, щоб Констант, заявившись на Гелловін до маєтку, не знайшов там ні її, ні Луї-Анатоля.

Холодного та ясного дня тридцять першого жовтня Леоні вдягла пальто й капелюх, збираючись сходити на просіку, де ріс дикий ялівець. Їй не хотілося залишати Константові карти Таро, хоча навряд чи він міг надибати їх у такому великому лісі. Поки вони з Луї-Анатолем не повернуться безпечно додому, карти, за відсутності мосьє Беяра, Леоні мала намір віддати на зберігання в надійні руки мадам Буск.

Вона вже хотіла була вийти на терасу, коли почула, що її гукає Маріета. Невдоволена та здивована, Леоні повернулась до зали.

— Я тут. У чому справа?

— Вам лист, мадамо, — відповіла Маріета, протягуючи їй листа.

Леоні насумрилась. Після подій останніх місяців до всього незвичайного вона ставилась з обережністю. Поглянувши на конверт, вона не впізнала почерку.

— Від кого це?

— Хлопчик сказав, що з Кустосси.

Насупившись, Леоні розпечатала конверт. Лист був від старого парафіяльного священика Антуана Желіса. Він запрошував її приїхати сьогодні в якійсь терміновій справі. Оскільки панотця вважали відлюдником — а Леоні сама зустрічала його лише двічі впродовж шести років у товаристві з Анрі Буде з нагоди хрещення Луї-Анатоля та поховання Ізольди, — це запрошення чимало її здивувало.

— Ви будете відповідати, мадамо? — спиталася Маріета.

Леоні замислилась.

— А посильний і досі тут?

— Так.

— Покличте його, будь ласка.

До зали ввійшов маленький худорлявий хлопчик у коричневих штанцях і сорочечці без комірця. У руках він тримав картуза й мав украй переляканий вигляд.

— Не треба боятися, — мовила Леоні, намагаючись налаштувати хлопчика на невимушений лад. — Нічого поганого ти не зробив. Я лише хочу спитати тебе: кюре Желіс сам дав тобі цього листа?

Малий похитав головою.

Леоні посміхнулась.

— Тоді скажи мені, будь ласка, хто тобі його дав?

Маріета підштовхнула хлопця.

— Пані питає тебе, тож відповідай.

Мало-помалу — а грубуваті втручання Маріети їй скоріше заважали, ніж допомагали, — Леоні примудрилася вивудити з хлопця основні подробиці справи. Альфред, так його звали, гостював у своєї бабусі в селі Кустосса. Він якраз грався на руїнах палацу, коли з дверей будинку священика вийшов якийсь чоловік і дав йому су, звелівши, щоб він терміново відніс листа до маєтку Домен де ля Кад.

— У кюре Желіса є племінниця, котра за ним доглядає, мадамо Леоні, — сказала Маріета. — Готує їсти, пере білизну.

— А чи був той чоловік схожий на слугу?

Альфред стенув плечима.

Пересвідчившись, що від хлопчика вже навряд чи можна буде щось інше довідатись, Леоні відпустила його.

— То ви поїдете, мадамо? — поцікавилась Маріета.

Леоні замислилась. До від’їзду їй іще треба було чимало зробити. З іншого боку, вона не думала, що кюре Желіс надіслав би їй листа без якихось вагомих підстав. Ситуація була непростою.

— Так, поїду, — сказала вона, трохи повагавшись. — Скажи Паскалю, щоб негайно подав екіпаж до парадного входу.

Вони виїхали з Домен де ля Кад о пів на четверту, коли вже починало сутеніти.

У повітрі висів густий запах осінніх вогнищ. До одвірків будинків і ферм, що їх вони проїжджали, були прив’язані гілочки самшиту й розмарину. На перехрестях постали імпровізовані вівтарі, установлені з нагоди Дня всіх святих. На тих вівтарях, наче пожертви, лежали клаптики паперу та тканини з нашкрябаними на них стародавніми молитвами й заклинаннями.