Влад Наслунга - Вітер часу

Володя пішов уздовж канави на північ, розглядаючи червоно-буру глинисту кору вивітрювання, яка була під наносами піску. «Дійсно, не дуже зрозумієш, де філітоподібні сланці, а де амфіболіти», – думав він. Зрідка траплялись прошарки чорних кременистих сланців, в тріщинах яких виднівся волокнистий білий гіпс. «Треба скласти розріз уздовж канави і ув’язати його з свердловинами», – подумки сказав собі.

Володя дійшов аж до невисоких скелястих гірок з чорних кременистих сланців, які служили північною границею ділянки. Ніякого враження про будову ділянки він не отримав. Вирішив подивитись південний відрізок канави і пішов уздовж неї, розглядаючи відвали, але наприкінці помітив чоловіка, що спав у затінку південного кінця канави. Він був одягнений у той же геологічний одяг, що і багато хто в експедиції. Володя роздивився досить товсту червону потилицю і рудувате волосся з невеликою лисиною. Він би подумав, що це хтось з буровиків, але поруч з чоловіком лежали геологічний молоток і брезентова польова сумка. «Мабуть хтось з геологів», – вирішив Володя. Але в кузові машини його він не бачив.

Володя пішов назад до каротажки. Геофізики вже закінчили роботу, і Міша

розглядав каротажні стрічки.

– Йди сюди, – він махнув рукою Володі. – Ось бачиш, аномальний інтервал 340–346 метрів і тут же за кавернометрією каверна діаметром до метра. Я ж казав, що зона дроблення з вивалами зі стінок свердловини. Тому радіоактивність буде більшою відсотків на двадцять.

– Там, в кінці канави, спить якийсь чоловік, – повідомив Володя.

– Це Саша, старший геолог, ти з ним ще не знайомий. Відсипається після ночі. Десь знаходить горілку, хоча у нас начальник експедиції запровадив сухий закон. І так майже кожен день. Прокидається пізно, розвозка вже пішла. Дістається з глиновозками і спить в канаві до полудня. А потім іде з нами додому, якщо його знайдуть, певна річ.

– А коли ж він працює?

– Сам побачиш. До кінця місяця він план по зйомці виконає за три-п’ять днів, причому його мапа буде хоч на щось схожа, не те, що у інших. За це його і тримають. Талант, можна сказати самородок. У нього й інші таланти є, – посміхнувся Міша, – потім узнаєш. Ну, ми додому.

Він гармошкою склав каротажні стрічки і засунув у польову сумку.

– Люда, сідай в кабіну, – наказав Міша і поліз у будку.

Робітник, що працював з лебідкою, виявився водієм каротажки.

– А де інші твої два техніки? – заглянув Володя до будки.

– Пішли на документацію канав.

Каротажка, щоб не здіймати пил, потихеньку рушила і, тільки від’їхавши від бурової, набрала хід.

Володя, який стояв до цього в тіні каротажної будки, відразу відчув палючу спеку. На небі ні хмаринки, сонце палило нещадно. Час наближався до дванадцятої. Він увійшов у фанерну будку на полоззях, яка служила польовим житлом для буровиків. Тут були дві спальних полки, як у вагоні, стіл і дві табуретки. Від дизеля бурової проведена електрика і працював невеликий вентилятор. Володя сів і почав записувати свої міркування в польовий щоденник.

Незабаром підійшла перевозка, таж сама ГАЗ-51 з лавками у кузові. Цього разу Володя був першим і сів попереду, біля кабіни. Поїхали збирати людей з ділянок. Першим забрали Монахова, який сидів біля розваленої глинобитної хижі, мабуть колишньої овечої ферми.

– А Сашу не бачили? – поцікавився він.

– Саша спить в кінці магістральної канави на буровій ділянці.

– Мусимо повернутися, він вчора прохав без нього не їхати.

– Наприкінці за ним заїдемо, – вирішив водій.

Назад до табору експедиції повертались з напівпорожнім кузовом, дехто поїхав на каротажці і водовозках, де було не так порошно і не пекло сонцем.

Вдома Володя умився під рукомийником, приніс цебро води з великого залізного баку, який стояв недалеко. Поблизу баку тинявся двогорбий верблюд, на задній нозі якого було тавро – літера «К». В таборі його звали Коля, і його особливо не любив начальник експедиції.

– Цей Коля нас розорить, – досадував він. – Навчився, сволота, зубами відкривати кран цистерни з водою, нап’ється, а кран не закриває. Ось і тече вона, поки хто-небудь не побачить. А нам вода у копійчину влітає, возимо її за 72 км. І жінки жаліються, Коля намагається відняти у них цебра з водою. Чоловіків боїться, не підходе.

Побачивши, що народ потягнувся до їдальні, Володя теж пішов. Їдальня була таким самим великим щитовим будинком, половину його займала кухня з загратованими вікнами, а іншу половину – приміщення для їди з пластиковими столами і стільцями. До віконця роздачі вже стояла черга. Володя, як усі, отримав рисовий суп і макарони по-флотськи.