Наталья Дурунда - Я дарую тобі смерть…

Легкої дороги Олекса не чекав, та вона виявилася пекельною. Кілька днів йшли пішки, потім на поїзді до Праги й, нарешті, знайшли людину, яка допомогла пробратися на вантажний корабель в Антверпері, що прямував до Канади.

Близько місяця горяни провели серед океану. Зусібіч, куди лиш око не сягає, – одна вода. Ні клаптика суші. Здавалося, це триватиме вічність.

Уже проплачений проїзд додатково ще й відробляли прямо на кораблі: вантажили, виконували всіляку роботу за дорученням капітана і не тільки. Вони ж тут – ніхто. І якщо з ними щось станеться – ніхто й не шукатиме. Навкруги вода, лише вода…

Ніколи не думав Олекса, що її може бути так багато. А коли пережили шторм, відчув, що вода – то ще й страшна сила, смертельно страшна.

Та ось нарешті, коли око людини звикло бачити тільки океанські безмежні простори – на горизонті з’явився берег. Спочатку чоловіки навіть не повірили. Подумали – мариться. Але з кожною хвилиною жадана земля наближалася.

– Кана-адо! – мимоволі вирвалося в захопленого Олекси. – Будь нам другою батьківщиною. Прийми своїх дітей…

Віщими були ті слова… несвідомими й віщими…

Не думав бо й не гадав тоді молодий заробітчанин, що вже ніколи не ступить його нога на свою рідну землицю, ніколи не побачить коханої Калини, свого села, своєї вітцівзнини.

Але зараз в його голові роїлися геть інші думки: скоріше б знайти хоч якусь роботу, назбирати грошенят та й додому, до отчого, милого серцю краю.

Та щойно зійшов з корабля, рожеві окуляри миттю сповзли з очей. Виснажені дорогою, худі, мов скелети чоловіки, хитаючись ледве пленталися один за одним. Навіть дужий Олекса відчував тремтіння у колінах, слабість у всьому тілі. Крок за кроком важко ступав по суходолу, обливаючись потом. Нарешті прозвучала команда зупинитися.

Олекса застовпів. Очам відкрилася жахлива картина: на площі було сила-силенна люду. Їх сортували й розглядали, як товар.

Канадські магнати добре знали, кого привозять такі кораблі. Тому обирали найкращих: дужих, здорових, міцних. Особливо українців, бо в них – «золоті руки», які справді вміють не лише копати, орати, а й теслярувати, мурувати, майструвати та ще й за копійки.

Тому карпатських горян одразу помітив кругловидий червонощокий магнат. Через перекладача пояснив, що володіє вугільними шахтами. Хлопці хоч на вигляд охлялі, але то з дороги. Тиждень дає їм на відгодівлю і до роботи. Платитиме добре. Українці, мовляв, у нього постійно трудяться. І вже за рік повертаються додому при гарних статках.

– Наш агент показував папери, де пропонують роботу на заводах і фабриках, – згадав про агітаційні листівки Олекса.

Він і справді їх читав, бо один з групи сільських чоловіків був письменний. Ще дитям служив у пана та й слухав, як там його дочку, молоду панночку, навчають граматиці. Кмітливий хлопчик і собі запам’ятовував складні символи, а потім на землі прутиком виводив букви, уголос складав з них слова. Мати аж рота роззявила, коли почула, як малий читає.

– Ти умієш читати й писати? – раптом почув чисту рідну мову Олекса. – У мого пана – велика ткацька фабрика. Така, як ти читав у листівках, – просяяв білозубою усмішкою незнайомець. – Освічені робітники йому потрібні.

– Нащо? – не зрозумів Олекса. Адже усі його хлопці йдуть з іншим паном на шахти. Не розірвуться ж на чужій землі. – Я ж вашої мови не знаю.

– Ремонтуватимеш обладнання, – ввічливо пояснив молодий чоловік. – Я допомагатиму з мовою. Працюю у свого пана вже не перший рік. Він – добрий чоловік. Тобі неабияк пощастило, – багатозначно скосив очі у бік Олексових товаришів, даючи зрозуміти, що у шахтах їх чекає пекло.

Токарчук завагався. Хоч у шахті не бував – здогадатися, яка то робота не важко. Може, йому і справді доля усміхнулася?

Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.