Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Ферреро узяв в Анжеліки маленького конверта й відпустив її. Біля входу в намет дівчину нетерпляче ждав Вася.

Ферреро надів окуляри, витяг з конверта листа і перебіг його очима. Міфічний брат Анжеліки нудно розповідав про те, як він працює на тартаку; просив доглянути козу, прислати йому святкову сорочку. Розшифрувавши і прочитавши листа, Ферреро кинув його на стіл.

— Що пише товариш П.? — спитав Сергій Миколайович.

— Що Карранті й Чарлз Беннет, агент Федерального бюро розслідувань — одна й та ж особа.

Мехті ступив крок уперед. Сергій Миколайович посміхнувся:

— Одне до одного…

— Карранті — Чарлз Беннет! — повторив Ферреро, і йому стало ясним те, в чому навіть самому собі було боляче признатися. — його прислали до нас із штабу корпусу. Отже, угорців розстрілювала рука тієї ж людини, яка прислала Карранті…

— Але ж Карранті — американський розвідник, — суворо сказав Мехті.

Сергій Миколайович покрутив у руках целулоїдний прямокутник, що його залишив штурман Мак Джойс.

— Цікаво, що тут на карті помічений і потім закреслений саме квадрат 11.

Вася й Анжеліка знайшли Мехті на скелі. Як і раніше, перед ним стояло полотно, поруч лежав ящик з фарбами і пензлями. У Васі був піднесений настрій. Анжеліка знову біля нього!

— Усе малюєш? — посміхнувся Вася.

— І малюватиму! — вперто сказав Мехті.

— Коли ж ви її закінчите? — спитала Анжеліка.

— Мабуть, після того, як розпочне, — ущипливо промовив Вася.

— Скоро, Анжеліко, — серйозно відповів Мехті. — Тепер уже скоро. Для мене багато дечого стало ясним…

Так, задум його поступово набирав дедалі чіткішої, конкретнішої форми. Загалом усе повинно залишитися так, як він задумав: його солдат щасливий, що, перемігши, повертається додому. Та це щастя зрілої, загартованої в боях людини, яка багато що зрозуміла. Адже він був весь час поруч Мехті. Разом з ним бив гітлерівців. Разом з ним замислювався над подіями, що відбувалися навколо. Разом з ним мужнів — і думкою й серцем. Він, цей солдат, знав і про Чарлза Беннета, знав, що ті, хто підіслав Беннета, і надалі перешкоджатимуть людям будувати своє щастя. І треба бути готовим захищати це щастя, вистраждане, здобуте трудом і кров'ю. Солдат у Мехті впевнений у собі. Впевнений у майбутньому. Це завдяки йому на землі настав мир. Він ще в дорозі. Рідного села не видно. На небі клапті хмар, свинцевих, чорних. Дме вітер, напинаючи плащ-палатку солдата. Тремтить листя тополі. Земля темна, тверда. Нивами котяться хвилі, наче піниться море. Впевнено долаючи опір вітру, широко ступаючи, йде солдат. В його очах сувора рішучість. Вій міцно притискує до грудей свій автомат. Він крокує в напрямі світла — до сонця, що піднімається на сході. Він ніби прислухається до чогось тривожного, — могутній, готовий зустріти грудьми будь-які небезпеки на своєму шляху.

Не повинно бути ніяких зовнішніх ефектів. Хай усе буде природно, просто… Щоб не пишність була, а міць, сила!.. Так, тільки так…

На полотні народжується життя, яким його знав і розумів радянський солдат Мехті.

Ферреро і Сергій Миколайович походжали по галявині, коли до них підійшов ординарець і повідомив, що радист одержав шифровку: командира терміново викликають у штаб корпусу.

Полковник і Ферреро псрезирнулись. Що б це могло означати? Після останніх подій цеп виклик здавався підозрілим.

— Треба готуватися, — промовив, нарешті, Ферреро.

Сергій Миколайович знаком відіслав ординарця і, взявши Ферреро під лікоть, пішов з ним до намету, де був розташований штаб бригади.

— Ти залишишся замість мене, — похмуро сказав Ферреро.

Сергій Миколайович посміхнувся:

— Ти так кажеш, наче йдеш на смерть.

Погляд Ферреро був сумний і водночас рішучий:

— Ось що, Сергію. Якщо я не повернуся…

Полковник не дав йому закінчити. Неквапливо, ніби розмірковуючи вголос, він сказав:

— Все йшло добре… Була бригада, були сміливі, відважні люди в цій бригаді; вони прославили свої імена. І був у цих людей командир. Усі вважали його мудрим, прозорливим і сміливим… Та раптом виявилося, що він наївний, як хлопчисько.

— Я викопую наказ, Сергію, — з образою в голосі відповів Ферреро.

Сергій Миколайович глянув йому прямо в очі:

— Але ж ти знаєш, що, може, не повернешся назад.

— Я не з боягузів!

Він надів свій кітель, перезув чоботи й пішов до виходу. Полковник заступив йому дорогу:

— Слухай, Луїджі. Ніхто не сумнівається в твоїй хоробрості. Але те, що ти збираєшся робити, безглуздо! Адже ми навіть не знаємо, хто тебе викликав!