Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

Мехті й Вася звернули вбік і вийшли на вузьку просіку, що утворилася тут після того, як партизани повирубували дерева для своїх потреб.

На просіці було людно. Понад сто партизанів сиділи, лежали чи стояли, спершись на рушниці, навколо пенька, на якому, скоцюрбившись, чекав своєї долі Дімо Крайнєв.

Поряд з ним на розісланій шинелі влаштувався ординарець Ферреро з клейончатою папкою й олівцем у руках.

Сам Ферреро стояв трохи оддалік і розмовляв з Сергієм Миколайовичем, на плечі якого була накинута повстяна бурка.

Побачивши Мехті й Васю, Ферреро жестами показав їм, щоб вони сіли ближче.

Партизани розступилися, пропускаючи їх уперед. Кілька чоловік підвелося, щоб дати їм місце біля самого пенька, де сидів Крайнєв.

Помітивши рух серед тих, що зібралися, Крайнєв підвів голову і поглянув спідлоба на Мехті. Вигляд у Крайнєва був пом'ятий, приголомшений, одначе зрадник спробував жалісливо посміхнутися до Мехті.

Мехті одвернувся, а Вася, суворо насупивши брови, стиснув пальці й непомітно показав Крайнєву кулака.

Зненацька Крайнєв стрепенувся — Ферреро вийшов на. середину півкола, утвореного партизанами, і без усякої передмови сказав:

— Головою трибуналу був у нас Лоренцо. Його, як вам відомо, убили позавчора, під час вилазки в Сагу. Поки нового голови немає, я за нього, як командир. Секретар є, отже, все гаразд. Може, в кого є інші пропозиції?

Але всі були згодні з командиром.

Сонце підбилося високо. Сергій Миколайович вийшов з-під сосни, яка не давала вже тіні, і, відкинувши поли бурки, сів на грубо збиту табуретку, що стояла недалеко від підсудного. Полковник з насолодою підставив обличчя теплим сонячним променям — воно було в нього зараз добре, лагідне, і Крайнєв зрадів, побачивши його таким.

Ферреро сховав до кишені люльку, витер губи й вуса фуляровою картатою хусточкою.

— Справа вам відома, — промовив він без напруження, але так, що голос його покотився по всій просіці. — Начальником штабу бригади був у нас фашистський молодчик. А це — його прихвостень! Він сам зізнався, що продавсь ворогові, передавав через ворожих зв'язкових по селах секретні відомості. Начальник штабу втік. Зв'язкового захопити також не вдалося — в Сазі стоїть німецький батальйон. У наших руках поки що одна ця гадина. Вирішуйте, товариші, самі, що з ним робити.

Ферреро знову витер хусточкою вуса. Багато говорити він не любив.

— Я скажу! — чітко вимовив Дюез. Прозорими, наче восковими, пальцями, він поправив на голові берет. — Я скажу… Його треба знищити: байдуже як — розстріляти чи повісити. Таким, як він, ми оголосили вендету. Вендета не знає пощади, а в нас велика вендета!

Багато хто не знав, що таке вендета, і сусіди пояснили їм, що це кривава родова помста; та, говорячи про велику вендету, Дюез мав на увазі відплату народу своїм ворогам. Секретар швидко записував олівцем у клейончатім зошиті.

Крайнєв сидів, як і раніше, з покірним виглядом. Сергій Миколайович дивився на сонце, Мехті креслив на землі тупим носком черевика химерні фігури.

— Закінчив, товаришу? Тоді я скажу, — промовив літній, бородатий селянин-словен. Він передав рушницю сусідові, вийшов на середину півкола. — Розстріляти недовго. Натиснув курок, і нема людини. А треба спочатку все-таки розібратися, що це за людина. Я — син селянина; може, я чогось не розумію — де там мені, я все життя ходив зігнутим, тільки зараз випростався і взяв до рук рушницю. І коли я взяв рушницю, то зустрівся з Крайнєвим. І розповів він мені про своє життя: він теж син селянина; били його, ламали, гнули, а розуму не вчили. От чоловік з дурного розуму й піддався ворогові…

— Коротше! — невдоволено крикнув молодий горбоносий партизан.

— Можу й коротше, — з гідністю, неквапливо відповів бородатий селянин. — Зізнався він — значить, половину вини спокутував. Тепер треба послати його на найтяжчу справу, хай у бою загладить свою вину.

Селянин хотів ще щось додати, але, побачивши, що руку підняв здоровань-болгарин у хутряному пальті, відійшов убік.

— По-моєму, це буде справедливо, — скоромовкою випалив болгарин, — недарма нас і скликав сюди командир. Ми називаємо себе воїнами справедливості. То покажімо ж свою справедливість на цьому суді. Крайнєв винен, хай спокутує вину власною кров'ю!

— Він спокутує!.. Тільки не своєю кров'ю, а твоєю!..

— Звісно, знову зрадить!.. Пошкодуємо тоді за наше милосердя!..

— Що тут довго говорити — кусок свинцю в лоб, і справі кінець!..