Гасан Сеидбейли - На далеких берегах

В горах іноді траплялася маленька церковка або костьол, бозна-коли збудовані в цьому краї. Більшість церков була давним-давно забута, а в деяких правилося й зараз. Невеличкий дзвін, завбільшки як відро, дзвонив однотонно і якось надтріснуто.

Невибагливий, одноманітний тутешній пейзаж. Але люди, що живуть у горах, — добрі й мужні. Вони діляться з партизанами останнім шматком хліба і роблять це так, наче всього у них вдосталь: і кукурудзяного борошна, і вина, і м'яса… Та партизани рідко коли приймають їхні дарунки; кому-кому, а їм уже добре відомо, що являють собою ці місця…

— Я весь час думав, як же ви тут живете? — замислено сказав Вася. — Ні клаптя землі, тільки скелі.

Анжеліка сумно зітхнула:

— Так і живемо. Уявляєш, Васю, скільки треба докласти праці, щоб посадити тут садок або розвести маленький городик? Доводиться здалека, в мішках носити сюди землю. Мій дідусь наносив три тисячі мішків… Підірвався. А одного разу підкотила карета, і дідусеві наказали забиратися під чотири вітри: австрійський граф вирішив будувати на його ділянці замок… — Анжеліка широким жестом показала на околишні гори — Ось подивись, всюди замки і вілли іноземців! Природа не дала нам землі, а коли люди хочуть виправити помилку природи, намагаються вирвати в неї землю, — знаходяться «хазяї», жадібно накладають свою лапу на відвойовані в природи ниви. Вона подивилася на Васю:

— Мабуть, у вас багато землі, Васю?

— Багато! Нема їй ні кінця ні краю, Анжеліко!.. А головне: господарі — ми самі!

Анжеліка посміхнулася:

— Ти принаймні не схожий на господаря!

— А все-таки господар!

Вася замріяно зітхнув:

— Люблю я навесні пробігтися рідними полями. Бувало біжиш, а вітер шмагає тебе в обличчя. Стомишся, упадеш на землю. Лежиш у траві й дивишся на небо. А небо — глибоке-глибоке, і хмарки пливуть, немов крижини по ріці в льодохід… І весною пахне. Жуки дзижчать… І зненацька забринить над полем привільна пісня — така ж привільна, як самі поля, така ж глибока, як небо над ними! Російська пісня…

Чудове лице було в цей час у Васі. Воно й справді здавалося вродливим, хоч брів на ньому майже не було видно і виступали веснянки, й часто моргали великі, голубі очі у вінчику з світлих, волохатих вій. І одяг у Васі непоказний: звичайний ватник, а довга шия недбало обмотана дуже поношеним темним шерстяним шарфом у дрібний білий горошок, що нагадував Васині веснянки. Та обличчя його світилося таким чистим світлом, що зараз німці навряд чи прийняли б Васю за дурнуватого, білобрисого німецького солдатика.

— Васю, — промовила Анжеліка, — ти давно знайомий з Мехті?

— Звичайно, давно. Вже чотири місяці!

— А в мене таке враження, ніби ви з дитинства росли разом.

— Ми росли в одній країні.

Анжеліка розуміюче хитнула головою. Вони поволі піднімалися на гору.

— Він азербайджанець?

— Еге, з Баку.

Анжеліка задумалась. Хапаючись за навислі гілки сосен, вона мовчки піднімалася вище; Вася йшов слідом за нею.

— А які в них звичаї, Васю?

Вася посміхнувся:

— Судячи з Мехті, хороші.

— Мабуть… — сказала Анжеліка. — Він такий сміливий, і мені здається, що в нього добре серце.

Потім вона знову спитала:

— Так ви тільки чотири місяці як знайомі?

— Чотири.

— Ви дуже схожі один на одного, — сказала Анжеліка і одразу ж додала: — І… не схожі… Схожі тому, що обидва добрі, сміливі. А не схожі…

Анжеліці, очевидно, важко було пояснити, чим же вони не схожі, і дівчина замовкла.

Почувся глухий вибух, а трохи згодом — далека стрілянина.

— Що це? — насторожилась Анжеліка.

— Смерть за смерть! — серйозно і тихо промовив Вася.

— Звідки ти знаєш, що це наші?

— Мені Мехті ще вчора казав, що вони збираються висадити в повітря німецький ешелон. Я теж хотів піти, та він не взяв мене. Сказав «відпочинь».

— А Мехті з ними?

— Не знаю. Ти думаєш, з ним може щось трапитись?

Анжеліка сумно посміхнулася:

— Я ніколи не думаю про такі речі, Васю. Це може трапитися з усіма. Хіба кожен із нас, вирушаючи на завдання, не розуміє, що він грається з смертю?.. Скількох хороших людей немає вже серед нас?

— Он ти яка… — здивовано протяг Вася.

— Так, Васю, і я рада, що стала такою. Розумієш, як тяжко, коли дорога для тебе людина йде на важку операцію, ти сидиш, наче на голках, і повторюєш у думці: «Поки що живий… поки що живий…»

— І ти більше вже не думаєш так про кого-небудь… «поки що живий»?

Анжеліка відповіла не одразу: