Василий Ардаматский - Сатурна майже не видно

Щукін підвівся і тихо сказав:

— Дякувати вам повинен я. Спасибі…

— А тепер поговоримо, як кажуть, по-сімейному, — сказав Старков, дочекавшись, коли Щукін вийшов. — Так, цікаво, як він поведеться в сім'ї? Чи скаже їм всю правду?

— Гадаю, що скаже, — сказав Рудін.

— До речі, Рудін. Треба буде вам, не відкладаючи, написати все, що ви думаєте про Щукіна. Треба розібратися по справедливості з усіма його ділами.

— Я напишу.

— Де список?

Марков поклав перед Старковим два засургучовані пакети.

— Ось. Але його треба склеїти.

Старков викликав по телефону начальника технічного відділу, передав йому пакети.

— Робота дуже термінова. За годину список ціленький мусить лежати у мене на столі.

Старков по черзі оглянув усіх, хто сидів за столом, і сказав:

— Слідів особливої втоми на вас я щось не бачу.

— А ми відпустки й не просимо, — сказав Рудін. — Принаймні я.

— Відпустку ви все ж одержите. Всі. Двомісячну.

— А як Кравцов? — спитав Марков.

Старков посміхнувся.

— Йому з відпусткою доведеться зачекати. Він продовжує діяти в зондеркоманді СС. Спочатку він був в Осиповичах, а тепер його зондеркоманда в районі Барановичів. Вирішили його там залишити. Поки що… — Старков підвівся. — Сердечно пом'янемо загиблих: Добриніна, Колю й бійців Будницького. — Коли всі встали, він додав: — На війні як на війні.

Помовчали і знову сіли.

— До Верховної Ради надіслано подання про відзначення всіх вас високими нагородами, — вів далі Старков. — У тому числі й загиблих. Ваша робота оцінюється дуже високо. До цієї оцінки приєднується і товариш Олексій з усім обкомом партії, тепер уже не підпільним. Він надіслав мені радіограму. Ображається тільки, що ви не попрощалися з ним як належить. Мушу вас попередити: операція ваша найсуворіше засекречена і залишиться засекреченою надовго. — Старков сів, узяв із столу папірець і заглянув у нього. — А тепер давайте, поки ви не розбіглися, підчистимо деякі хвости. У мене до вас є кілька запитань…

Почалася робота. І в тому, про що вони говорили, про що сперечалися, вчорашнє відсувалося все далі й далі, і все частіше чулися слова: «треба зробити», «ми намітимо план», «я запропонував би так», «але слід врахувати, що вони будуть тепер обережніші»…

Старкову принесли радіограму. Він прочитав її сміючись і передав Маркову.

— Ну ось вам, будь ласка. Як працює Марченко! Він уже знає, що ми тут зібралися.

Всі по черзі читали радіограму:

«Освоївся міцно. Вкрай необхідні досвідчені люди для влаштування їх у місця, що нас цікавлять. Тут знайти важко, майже неможливо. Привіт. Марченко ».

— Де він? — спитав Марков.

— Де? — Генерал помовчав. — Марченко в Берліні, товариші.

Після цього в кабінеті генерала стояла тиша, і саме в ній і відчувалася шаноблива повага людей, які розуміються в справі, до подвигу свого товариша, який ось і в цю хвилину тиші, і в наступну, і ще мільйони хвилин працюватиме, відчуваючи в себе за спиною холодок дихання смерті. Така вже у них робота.

Розмова наблизилась до кінця. Старков ще раз подякував усім за прекрасно виконане завдання і з дуже серйозним виглядом сказав:

— У зв'язку з вашим поверненням я провів тут одну нелегку операцію: всі ваші родини викликані з евакуації і зараз чекають не дочекаються вас дома. Все. Беріть у чергового машини — і по домівках…

Марков закінчив свої справи тільки пізно вночі. Старков дав йому свою машину, вона вже стояла біля під'їзду, але Маркову захотілося пройтися по Москві, та й жив він зовсім недалеко.

Перейшовши площу, він заглибився в темну ущелину вулиці 25 Жовтня. Війна тривала, і Москва була наглухо затемнена. На вулиці ні душі — комендантська година.

— Пред'явіть документи!

Перед Марковим стояли, невідомо звідки взявшись, два солдати і лейтенант — комендантський патруль. Тієї ж миті Марков зрозумів, що опинився в безглуздому становищі: у нього не було не тільки нічної перепустки, а й будь-яких документів взагалі. Вдень він подбати про це забув: звик за три роки жити без всяких папірців.

Він почав пояснювати молодому лейтенанту, в чому річ, але лейтенант перебив його суворою вимогою:

— Ваші документи, громадянине!

— Зробимо так, — сказав Марков. — Ось будинок держбезпеки. Поведіть мене туди, і там ми все з'ясуємо.

Коли б не так! Лейтенант був, як кажуть, з іншого відомства і, не слухаючи більше пояснень, наказав своїм солдатам відвести затриманого до військової комендатури.