Григорий Гребнев - Втрачений скарб. Інший світ

— На жаль, це так, мій друже, — сказав він. — Автор роману чомусь не злюбив царівни Зої, змалював її зловредною дуркою і навіть не посоромився чужими вустами приклеїти їй образливий ярличок “гнида”. А тим часом вона була зовсім не дурненькою і аж ніяк не агентом папи римського. Вона, так само як і її чоловік Іван Третій, хотіла зміцнення централізованої царської влади у Москві, вона шляхом різних інтриг, аж до отруєння пасинка, розчищала дорогу до престолу своєму синові Василю, який в очах усього світу був би прямим1 спадкоємцем не тільки російського престолу, але й престолу Візантії і Мореї, захоплених турками в ті роки. Зоя-Софія, безумовно, вважала, що настане час, коли російські воїни на чолі з напіввізантійським царем визволять од турецького ярма балканських слов’ян і близьких їм по релігії греків. Ось чому вона наполягала, щоб російським державним гербом став герб Візантії — двоглавий орел…

Стрілецький уже розхвилювався, запалився; він бігав по кімнаті, розмахуючи книжкою з ромашками, і, очевидно, звертався до всіх читачів цієї книги.

— Цей герб був потім зганьблений тупими російськими самодержцями. Але ж на прапорах Суворова, на прапорах російських полків, які розгромили турецьких загарбників у Болгарії, в Молдавії, на Кавказі, був саме цей герб… Як же можна називати “гнидою” жінку, котра щиро любила свою батьківщину, жінку, котра бажала, щоб син її чи внук визволив дорогу її серцю Візантію і вітчизну батька — балканську Морею?.. Але чому ж уся діяльність її була спрямована на піднесення Москви, а не Рима? Чому навіть сам цей автор пише про приниження, яких зазнала Зоя в Римі?..

Він одіклав книгу, вже спокійно заходив по кабінету і заговорив:

— Не можна заперечувати, що автор подав читачеві багато цікавих і цінних відомостей. А ось з цареградською царівною йому не пощастило. Він розповів нам усе, що стосувалось її зовнішності, але й словом не згадав про великі культурні цінності, привезені нею в Москву, про багатюще зібрання манускриптів стародавнього світу, що були окрасою книгосховища візантійських царів та константинопольських патріархів до навали турків… Ніде жодним словом автор не згадав, як дбала Зоя про визначні цінності стародавньої культури, як викликала з Італії зодчого Арістотеля Фіоравенті для того, щоб оточити Кремль замість дерев’яних стін кам’яними високими кріпосними стінами, а під Кремлем створити ціле підземне місто з тайниками, таємними ходами і східцями. В одному з цих підземних тайників вона заховала свої книжкові скарби. Тепер Зоя була спокійна: ні навали татар, ні постійні пожежі в дерев’яній Москві не загрожували старовинним згорткам і книгам.

— Як цікаво! — вигукнула Тася. — Я ніколи нічого про це не чула!

— На жаль, про це мало хто знає, люба дівчино, — добрим батьківським голосом сказав Стрілецький. — А ті, що знають, завжди квапляться оголосити це легендою, апокрифом.

— Але ж під землею сиро, професоре! — резонно зауважив Волошин. — Ніяка бібліотека довго в землі не пролежить…

— Дуже слушне зауваження, юначе! Та я можу вас заспокоїти. Наш чудовий архітектор академік Щусев у свій час ознайомився з записами Фіоравенті і довів, що під Кремлем справді було споруджено книжковий тайник і до того ж викладений особливим каменем, що не пропускав ніякої сирості, так званим “м’ячиковим каменем”. Ось чому, друзі мої, ми впевнені, що бібліотека царівни Зої уціліла і перейшла до її внука, царя Івана Васильовича Грозного… Але після смерті Грозного ніхто і ніколи не міг знайти цю знамениту бібліотеку, хоча ми майже точно знаємо місце в підземеллях Кремля, де вона була захована царівною Зоєю “на вічне зберігання”… Знаємо ми також приблизно, з яких книг і рукописів складалася ця бібліотека. В одній тільки своїй переписці з Курбським Грозний цитує багатьох стародавніх авторів. І, звичайно, цитував він їх не з чужих слів, не з чуток.

Стрілецький підійшов до полиці і взяв товсту книгу:

— Ну ось професор Сергій Бєлокуров, відомий бібліофіл!.. Це його книга “До історії духовної освіти в Московській державі XVI–XVII століття”, тире, “Церковні або світські книги були в бібліотеці московських царів XVI століття”, знак запитання… [3] Справжня назва книжки професора С. Бєлокурова. Назва недорікувата, але не в ній суть… Та от цей розумник — професор не полінувався, перерив усю літературу, що стосувалася бібліотеки Івана Грозного, і “довів”, що ніякої бібліотеки у того не було, що Зоя-Софія нічого з собою не привезла і що всі докази існування культурної скарбниці російського народу — це або марення божевільних, або фальсифікація історії…