Леонид Платов - Секретний фарватер

А втім, трохи заспокоювало те, що “Камоенс” робив рейси тільки в середньому плесі Амазонки, та й то головним чином по її притоках, які з’єднуються одна з одною. “У таку далечінь, — думав я, — не забратися німецьким підводним човнам! Та й навіщо їм туди забиратися!”

— А глибини? — спитав Шубін, який напружено слухав свого гостя.,

— Глибини давали таку можливість, особливо одразу після сезону дощів. Тоді вода піднімалася на сорок—п’ятдесят футів вище свого рівня. Потім, протягом кількох місяців, вона повільно спадає.

Басейн Амазонки, як ви, мабуть, знаєте, — найбільше в світі болото, більш чи менш грузьке. Зв’язок з людьми, що живуть у маленьких селищах по берегах рік, здійснюється тільки з допомогою пароплавів.

За рейс ми обходили Тракоа, Тукондейру і Рере, три найглухіші притоки Амазонки.

На плантації привозили пошту, консерви, рис, цукор і сухе борошно, точніше — потертий на порошок корінь однієї рослини, забув її назву. Бразільці сиплять цей порошок у юшку, посипають ним м’ясо і навіть добавляють у вино. А з плантації забирали коричневі кулі каучуку, його згуслий сік, і, крім того, звичайно, банани, какао, ананаси.

По палубі доводилося пробиратись боком. Адже на “Камоенсі” були, і пасажири: робітники — добувачі каучуку, їхні дружини і діти.

Люди лежали на палубі покотом, підклавши під голови клунки із збіжжям. Це був перший “поверх”. Потім ішов другий і третій — гамаки, розвішані один над одним. І, нарешті, був іще дах, який підпирали стовпи. Туди забиралися любителі свіжого повітря і розташовувалися серед в’язок бананів і кліток з курами, качками та поросятами.

Нагорі, однак, було небезпечно. Іноді пароплав, обходячи мілину, або плавник [30] Плавник — підмиті у повінь стовбури дерев. круто брав до берега. Віти дерев, що звисали над водою, могли, наче мітлою, змести пасажирів, що заґавилися.

А у воді на них чекала пірайя. Чули про таку рибку? Ні! О! Це страшніше за алігаторів. Невелика, не довша за оселедця, але надзвичайно люта і ненажерлива. На власні очі бачив, як зграя цих риб накинулась на весло, опущене у воду, і вирвала з нього цілий шматок. Мені розповідали, що у деяких індіянських племен — тільки не у Вогненних Мурах, це точно знаю, — заведено опускати мерців у річку, щоб пірайя обгризла їх до кісток. Це займає всього кілька хвилин. Потім скелет фарбують і вивішують біля входу в хатину.

Недаремно згадую про цих пірайя. До них ще дійде черга!

Ну, значить, наш “ноїв ковчег”, безтурботно шльопаючи лопатями, посувався собі по річці Рере, щоб у зазначений час звернути в гирло Тракоа. Подій ніяких! Населення ковчега їло, пило, співало, плакало, сварилося, хрюкало, кудкудакало.

Тиша на пароплаві наставала тільки вночі. Але тоді над водною гладінню починали лунати голоси боліт і тропічного лісу.

Уночі, напередодні зустрічі з “Летючим Голландцем”, мені будо, одначе, пе до цих примарних голосів — я стояв на вахті у машинному відділенні. Раптом мене викликають на місток, і голос у капітана, чую, злющий-презлющий.

Чого б це він, думаю.

Ну, витер руки паклею, вибрався нагору.

Корабель погойдується серед річки, утримуючись на місці ходами. Обабіч — чорні стіни лісу. Плесо попереду виблискує, наче риб’яча луска. Ніч безмісячна, але зоряна, сповнена того дивного чаклунського мерехтіння іскор. які пролітають у повітрі.

Виявляється, другий помічник, що стояв вахту, помилково звернув не в те гирло.

І зробив це, зауважте, давно — майже одразу після заходу сонця.

Хлопець був молодий, самовпевнений. Пройшов, мабуть, миль двадцять п’ять угору по річці, гадаючи, що це і є Тракоа. Спохватився тільки тоді, коли стерновий сказав йому:

“Щось довго не видно пристані на правому березі”.

(Там заведено, коли чекають пароплав, запалювати смолоскипи і розмахувати ними серед заростів, щоб полегшити підхід до пристані).

Пристань мала бути на вісімнадцятій милі від гирла. Тоді, подолавши своє хлоп’яче самолюбство, другий помічник наказав розбудити капітана.

А втім, у басейні Амазонки заблудитися не дивно. Усі ці річки і річечки вночі схожі одна на одну, як темні провулки, в які звертаєш з головної освітленої вулиці.

Та, коли капітан пробурмотів: “Аракара”, мені, признатися, стало моторошно.

Ні селищ, ні плантацій на річці Аракарі немає. По берегах її живе плем’я Вогненних Мурах. Віднедавна їх почали підозрювати у каннібалізмі.

Аракару ще по-справжньому не досліджено. Та що там Аракара! Навіть таку, довжиною в триста миль, річку, як Бранку, загалом уже обжиту, досі не нанесено на карту!