Теоретичних знань у Олафсона було небагато. Він навіть не любив звертатися до карти. Можна сказати, вів корабель не по карті, а по записній книжці. Зате мав неабияку пам’ять і спостережливість, знав напам’ять усі примітні знаки й глибини і вмів правильно й швидко співставляти їх з положенням корабля.
А вечорами, уклавшись на дивані в кают-компанії, лоцман починав розповідати свої морські історії.
Без кінця міг говорити про кладовища затонулих кораблів, про скарби, награбовані піратами і поховані на морському дні, про привиди, які нечутно пробігають по хвилях, про душі загиблих моряків, які, віщуючи нещастя, шкрябають ночами в скло ілюмінатора.
При Олафсоні не можна було плюнути за борт, бо це могло образити морських духів. Одного разу Грибов “застукав” його в ту мить, коли він, стоячи на баку, жбурляв у воду срібні монети — приманював попутний вітер. У понеділок і п’ятницю — нещасливі дні — нізащо не вийшов би в море, хоч би які премії йому обіцяли.
Олафсон був ображений, дізнавшись, що російський штурман скептично ставиться до цього.
— Ви ще молода людина, — сказав він, осудливо хитаючи головою. — Надто молода! Ви любите, сказати б, бравірувати, ризикувати. Даремно!.. На суходолі я теж не вірю ні в дідька, ні в його поважну бабусю, але на морі, признатися, справа зовсім інша!
Оглянувшись на щільно задраєні ілюмінатори, він перейшов майже на шепіт:
— На морі я вірю в Летючого Голландця!..
Грибов уявив кают-компанію на “Муромі”.
Вечір.
Від ударів хвиль ритмічно розгойдується лампа під абажуром з китицями. На зеленому дивані в кутку сидять офіцери, вільні від вахти, — усе молодь, яка вперше плаває в закордонних водах.
Замість попільниці гільза від стріляного патрона — так романтичніше! Під кінець вечора вона доверху наповнена недокурками.
Грибов звичайно сідав поруч з лоцманом, щоб перекладати для тих, хто не дуже добре володів англійською мовою. (Олафсон розповідав по-англійськи).
Над вухом професора знову забринів низький, хриплуватий, з неквапливими інтонаціями голос:
— На морі, крім штормів і мілин, треба остерігатися ще Летючого Голландця…
Колишній коронний лоцман вичікує хвилину чи дві — кін з тих оповідачів, які знають собі ціну. В кают-компанії настає шанобливе мовчання…
2
— Історію цю, дуже давню, дехто вважає, — брехнею, — так починав Олафсон. — Інші ладні закласти місячне жалування і душу на додачу, що в ром не підмішано й краплі води.
Отож, розповідають, що одного разу якийсь голландський капітан захотів обігнути мис Горн. Діло було пізньої осені, а всяк знає, що там у ту пору дують непереборні злі вітри.
Голландець зарифлював паруси, міняв галси, та лобовий вітер незмінно відкидав його назад.
Він був бравий і досвідчений моряк, але дуже великий грішник, та ще й упертий, як морський чорт.
За цими прикметами дехто пізнає у ньому капітана Ван-Страатена з Дельфта.
Інші, проте, горою стоять за його земляка, каштана Ван дер Декена.
Обидва вони жили років триста тому, любили зазирнути в чарку, а вже блюзнили, кажуть, так, що, почувши їх, кити переверталися догори черевом.
Отож, цей Ван-Страатен чи Ван дер Декен зовсім скалився, коли зустрічний вітер вп’яте чи вшосте перегородив йому дорогу. Він увесь затрусився від злості, підняв кулаки над головою і прокричав назустріч бурі таку страхітливу лайку, що хмари, не витримавши, плюнули у відповідь дощем.
Мокрий з голови до п’ят, загубивши трикутного капелюха, голландець, однак, не вгамувався. Кістками своєї матері він поклявся, що огинатиме мис Горн хоч до страшного суду, але наперекір бурі усе-таки обігне його!
І що ж? Голландець був тут же спійманий на слові! Бог засудив його на віки вічні поневірятися по морях і океанах, ніколи не пристаючи до берега! А коли він усе-таки пробував ввійти в гавань, то одразу ж щось виштовхувало його звідти, наче погано припасований клин з пробоїни.
Господь бог наш, між нами буде сказано, теж з упертих! Коли йому засяде щось у голові, спробуй-но — і буксиром не витягнеш звідти!
Ось так воно й ведеться відтоді!
Четверте століття гасає Летючий Голландець сюди й туди морями. Уночі вогні святого Ельма тремтять на топах його щогл, удень промені сонця просвічують між ребрами шпангоутів. Корабель — зовсім дірявий від старості — давно б потонув, але чарівна сила утримує його на поверхні. І паруси завжди наповнені вітром, навіть тоді, коли на морі штиль й інші кораблі лежать у дрейфі.
Читать дальше