Знову команда:
— Офіцерам-випускникам форму одягу — курсантську на офіцерську замінити! Офіцери-випускники, напра-во! По факультетах — кроком руш!
В класах на столах розкладено тужурки з поперечними золотими смужками на рукаві. Офіцери натягують білі рукавички, поводять плечима, заклопотано косять на них оком — звикають до погонів. А ті настовбурчуються крильцями: ще не слухняні, не прим’яті шинелею. На золотій сухозлотиці суворий чорний просвіт і дві маленькі срібні зірочки. Провідні зірочки! Куди, в які моря, до яких подвигів задля слави Вітчизни поведуть вони?..
Поки що приводять знову до залу. Гамір схвалення, захоплення серед гостей. Дуже зворушливі ці юні офіцери. Зовсім ще новенькі, незграбні, вони соромляться власної пишноти.
Лунає Гімн Радянського Союзу. Адмірал виголошує привітальну промову. Під лунким склепінням прокочується:
— Рівняйсь! Парад, струнко! До урочистого маршу, за взводами, на двох лінійних дистанцію, перший взвод — прямо, решта — напра-во! На пле-че! Направо рівняйсь! Кроко-ом — руш!
Услід за прапором училища проходять молоді офіцери. Зал спорожнів.
Наказ про призначення на флоти зачитують уже в ротах:
— Лейтенант Авілов — на Тихоокеанський… Лейтенант Бубликов — на Чорноморський…
Відмінники, за традицією, можуть обрати собі море. Товариші Олександра наперед знають “його” море. Де й продовжувати службу старому балтійцю, як не на Балтиці?
Але заключні слова наказу викликають загальний подив:
“…відрядити в розпорядження командувача прикордонних військ Ленінградського військового округу”.
Прикордонних? Чому?
Олександр з Грибовим багатозначно переглядаються Тільки вони двоє розуміють, в чому річ. Це — таємниця, про яку не належить знати нікому, крім дуже обмеженого кола людей.
5
Офіційна частина закінчена. Молодих офіцерів оточують їхні гості — родичі й знайомі. Олександр підходить до Грибова.
Коротке, міцне рукостискання.
— Коли їдете на нове місце служби?
— Післязавтра, Миколо Дмитровичу.
— Дуже добре. Я схвалюю ваш намір не йти нині у відпустку. Відгуляєте її узимку.
— Звичайно, Миколо Дмитровичу. Хочеться поплавати, поки навігація. А потім, я ж читаю газети…
Грибов, кивнувши головою, показує, що зрозумів, яке відношення мають газети до цього наміру.
Він замислено дивиться на лейтенанта Ластикова.
Зовнішньої схожості з Шубіним ніякої. Та її й не може бути. Олександр — не рідний син, годованець.
І все ж відчувається глибока внутрішня спорідненість між ними.
Жести й розмова Ластикова трохи уповільнені. З першого погляду він може здатися навіть флегматичним. Та це спокій спортсмена, який береже сили для вирішального кидка чи удару.
Ластиков небагатослівний. А колись же, коли був юнгою, міг годинами патякати, розважаючи матросів. Відбулося щось подібне до того, що відбувається з тоненьким дискантом, який, змужнівши, перетворюється на могутній баритон чи бас.
А час, час як летить! Чи давно під дверима дзвонив обстрижений під машинку курсант-першокурсник, старанно ховаючи за військово-морським етикетом свою соромливість: “Дозвольте зайти!”, “Дозвольте відрекомендуватися!”
Але потім, сівши в кріслі навпроти господаря, він оволодів собою. Характерно, що відразу ж оволодів собою, як тільки назвав “Летючого Голландця”, тобто перейшов до справи, до мети своїх відвідин.
Пригадує, сидів, зчепивши пальці рук між колінами, трохи подавшись уперед, схиливши лобату голову. Доповідав — саме не розповідав, а доповідав — стисло, економно, намагаючись дотримуватися тільки фактів.
Тепер лейтенант Ластиков, виструнчившись, стоїть перед Грибовим.
Волосся у нього біляве, майже лляне, не обстрижене під машинку, а зачесане на проділ. Риси дуже засмаглого обличчя ствердли, визначились.
І все ж давній любий серцю Грибова, незграбний першокурсник інколи проглядає в ньому. Особливо, коли задумається про що-небудь — як ось тепер — і так глибоко задумається, схиливши голову і втупившись у співбесідника своїми темно-карими, широко поставленими, наче трохи здивованими очима.
— Я, Миколо Дмитровичу, став дужо ясно розуміти, як це важливо: “Летючий Голландець”! Адже ми по самому краю ходимо, хіба не правда? Інші, можливо, тільки почитають газети і слухають радіо одним вухом, а для мене кожне слово наче молотком по голові. Заплющу, знаєте, очі, а “Летючий” спливає, як тоді, в шхерах, сірий, в сірому тумані, довгі стебла водоростей на ньому.
Читать дальше