Эдгар Берроуз - Повернення Тарзана

Коли графиня провела Тарзана до передпокою і вернула ся, то зіткнулася з Ніколаєм Роковим.

— Ви давно тут? — спитала вона, задкуючи.

— Прийшов ще перед вашим коханцем, — відповів Роков, єхидно підморгуючи.

— Замовчіть! — наказала вона. — Як ви смієте говорити це мені — вашій сестрі?

— Ну, люба Ольго, якщо він не ваш коханець, то не з вашої вини. Якби він знався на жінках і вдесятеро менше, ніж я, то вже сьогодні тримав би вас в обіймах. Він просто дурень, Ольго! Здавалося б, сьогодні кожним вашим словом і порухом ви йому зробили досить натяків, а він не бачить нічого, та й край.

Ольга затулила вуха руками.

— Я не хочу нічого чути. Я сьогодні про все розповім Раулеві, і ви більше не зможете тиснути на мене. Він зрозуміє — і тоді начувайтесь! Ви просто негідник, коли говорите таке. Як би ви не лякали мене, ви знаєте, що я порядна жінка.

— Нічого ви йому не розповісте! — заперечив Роков. — Я тримаю цю справу в руках, і з допомогою одного з ваших служників, якому довіряю, мені не бракуватиме нічого, аби, коли прийде відповідна хвилина, викласти цю справу перед вашим чоловіком.

Графиня не сказала своєму чоловікові нічого, і вузол затягувався дедалі міцніше.

Непевний страх, який раніше пригнічував її, набув тепер дуже виразних рис.

Упродовж місяця Тарзан був постійний і вельми жаданий гість чарівної графині де Куд. Він часто зустрічався в неї з нечисленним вишуканим товариством, яке збиралися в графині на чай о п’ятій. Але Ольга часто знаходила приводи, щоб залишитися з Тарзаном наодинці.

Спершу вона була налякана звинуваченням Ніколая.

Вона не думала про цього великого молодого чоловіка інакше, як про друга, але підступні слова її брата заронили зерна сумніву в душу графині, і під їхнім впливом графиня багато думала про те, що так вабило її до сіроокого чужинця. У неї не було ані наміру закохати його в себе, ані бажання полюбити.

Вона була значно молодша за свого чоловіка і несамохіть їй хотілося тепла, дружніх взаємин з людиною, ближчою їй за віком. Двадцятирічним важко ділитися потаємними думками із сорокарічними. Тарзан лише на два роки був старший від неї. Він міг її зрозуміти. У ньому вчувалися порядність, лицарствочистота. І від самого початку знайомства Ольга інстинктивно відчула до нього величезну довіру.

Роков стежив за тим, як відстань між ними дедалі скорочується. Довідавшись, що Тарзан знає. що він — російський шпигун, Роков став не тільки ненавидіти годованця Великих мавп, а й боятися його.

І він уперто вичікував нагоди, щоб завдати своєму супротивникові нищівного удару. Він хотів спекатися Тарзана і водночас дістати насолоду від помсти за приниження й поразки, яких він зазнав від Тарзанових рук.

Тарзан у цей час почував себе так добре, як ніколи відтоді, коли мир і спокій джунглів порушило вторгнення у них європейців.

Він радів приємному спілкуванню з друзями Ольги в її домі, тоді як шляхетну графиню і його поєднувала щира дружба, і це було для них обох джерелом невимовної радості. Цей настрій увійшов у його меланхолійні роздуми і став цілющим бальзамом його розбитому серцю.

Інколи Д’Арно супроводжував його у візитах до дому де Кудів, бо віддавна знав Ольгу і графа. Граф де Куд лише іноді зазирав до салону своєї чарівної дружини — нескінченні справи, пов’язані з його високим службовим положенням, часто затримували його до пізньої ночі.

Роков безперервно стежив за Тарзаном. Росіянин вичікував, коли Тарзан завітає у будинок графа вночі. Але ця мить чомусь ніяк не наставала. Тарзан. траплялося, проводжав графиню з театру, але, на превеликий жаль її брата, щоразу прощався з нею біля входу в будинок графа.

З’ясувавши, що Тарзана неможливо піймати на його власних діях, Роков і Павлович виробили-таки план. за яким він мав неодмінно втрапити в пастку і скомпрометувати себе.

Вони старанно слідкували за пресою, як і за діями де Кудів і Тарзана. І ось одного чудового дня в газетах з’явилося оголошення про бенкет, призначений наступного дня в німецького посла. Серед запрошених було й ім’я графа де Куда. Це означало, що він не повернеться раніше ніж опівночі.

Того вечора Павлович чатував на тротуарі перед німецьким посольством і міг роздивитися в обличчя кожного гостя, який під’їжджав. Невдовзі він побачив, як граф де Куд вийшов зі свого автомобіля й увійшов у під’їзд.

Цього було досить. Павлович поспішив додому, де на нього чекав Роков. Вони зачекали до початку на дванадцяту.