Эдгар Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп

Він так добросовісно виконав ухвалене рішення, що наполіг і на поверненні їм револьверів, які власноручно відібрав у матроса, котрий заволодів зброєю Клейтона.

Окрім того, у шлюпки повантажили солонину, сухарі та невеликий запас картоплі й бобів, сірники, кухонне начиння, ящик з інструментами та обіцяні Чорним Майклом старі вітрила.

Чорний Майкл, мовби поділяючи Клейтонові побоювання, супроводив подружжя на берег і відійшов від них останній, після чого шлюпки, набравши в бочки свіжої питної води, відчалили до “Фувалди”.

І весь той час, що шлюпки ковзали поволі по гладеньких водах затоки, Клейтон із дружиною мовчки стояли, спостерігаючи, як вони віддаляються. Почуття цілковитої безнадії і страх прийдешніх бід стискали нещасним горло.

А за ними з-за пагорба слідкували інші очі: близько поставлені лихі очиці зблискували з-під кошлатих брів.

Коли “Фувалда” ковзнула у вузький прохід з бухти й зникла за мисом, леді Аліса обхопила руками чоловікову шию і зайшлася довго здержуваними риданнями.

Мужньо знесла вона небезпеки бунту, з героїчною твердістю дивилась вона тоді в грізне майбутнє, але тепер, коли страх цілковитої самотності охопив їх, її розхитані нерви не витримали і настала реакція. Чоловік не намагався спинити її сльози. Нехай природа знайде собі вихід із так довго стримуваних переживань! Тож спливло багато хвилин, перш ніж молода жінка — майже дитина — знову взяла себе в руки.

— О Джоне! — вигукнула вона нарешті. — Який жах! Що нам робити? Що діяти?

— Нам треба робити лише одне, Алісо! — заговорив нарешті він спокійно, от ніби обоє сиділи у своїй затишній вітальні вдома. — Працювати! У праці наш порятунок. Ми повинні бути такими заклопотаними, щоб нам ніколи було думати, а то легко можна збожеволіти. Ми будемо працювати й чекати! Я переконаний, що допомога з’явиться і з’явиться швидко, як тільки почнуть шукати зниклу “Фувалду”, хай навіть Чорний Майкл не дотримає своєї обіцянки.

— О Джоне, аби ж нас було тільки двоє! — вигукнула жінка. — Я знаю, ми знесли б усе! Але…

— Так, люба, — ніжно відповів чоловік. — Я вже думав про це. Але ми повинні й це зустріти так само мужньо, як і все, що нас може чекати. Вірмо без тіні сумніву, що ми зуміємо дати раду всьому, з чим нам доведеться зіткнутись! Сотні тисяч років тому, в далекому й туманному минулому, наші предки наштовхувались на ті ж самі перепони, які стоять перед нами зараз, і чи не в цьому самому первісному лісі? Й доказом їхньої перемоги є наша присутність тут! Невже ж ми не спроможемось на те, на що спромоглися вони? Спроможемось! Адже ми чудово озброєні віковічними знаннями: хіба у нас немає засобів захисту і боротьби з природою, які нам дала наука і про які наші предки навіть не підозрювали? Звісно ж, Алісо, ми зможемо досягти всього того, чого досягли вони своїми простенькими знаряддями та зброєю з кістки й каменю!

— Ох, Джоне, як би я хотіла бути чоловіком і мати чоловічий погляд на речі! Але я лише жінка! Я розумію більше серцем, аніж головою, і все, що я бачу, таке жахливе, таке незбагненне, що я не можу всього цього висловити! Хочу вірити, що ти маєш слушність, Джоне! Я зроблю все, що зможу, аби стати доброю первісною дружиною, гідною подругою первісного чоловіка!

Першочерговою турботою Клейтона було спорудити хижку на ніч, щоб прихиститися від звірів на час сну.

Він відкрив ящик, де були рушниці й набої, обоє озброїлися на випадок несподіваного нападу, а тоді рушили на пошуки місця, підходящого для першої ночівлі.

Десь за п’ятдесят метрів од берега знайшли невелику дивну місцину, майже вільну від дерев: тут вирішили побудувати свій постійний дім, а тим часом погодилися, що розумніше за все буде спорудити невелику платформу на дереві, недосяжну навіть для найбільшого з хижаків, які вочевидь населяють цю місцевість. Клейтон розшукав чотири дерева, що утворювали прямокутник у кілька квадратних метрів, і, нарубавши довгих гілок з інших дерев, сполучив чотири дерева між собою на висоті кількох метрів, міцно прив’язавши до них кінці гілок мотузкою, якої доволі постачив їм із запасів “Фувалди” Чорний Майкл. Впоперек цієї основи він рясно наклав дрібних гілок. Потім вистелив усю платформу величезними листами “слонячого вуха” — різновиду бегонії, якої росло довкола подостатком, а зверху на те листя поклав згорнуте в кілька разів велике вітрило. Двома метрами вище він змайстрував меншу платформу, що мала правити їм за дах, а з її країв опустив замість стін рештки вітрил.