Эдгар Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп

Серед цих сміливих та чуйних французів не знайшлося жодного офіцера чи матроса, котрий не зголосився б піти добровольцем.

Командир вибрав двадцять матросів і двох офіцерів — лейтенанта д’Арно та лейтенанта Шарпантьє. На крейсер послали шлюпку по харчі, набої та рушниці, до того ж, матроси мали при собі револьвери.

На запитання Клейтона про те, як трапилось, що французи кинули якір біля берега та подали сигнал гарматним пострілом, капітан Дюфрен розповів, що місяць тому вони помітили “Стрілу”, яка йшла на південний схід під головними вітрилами, і що, коли вони просигналили їй підійти, вона лише підняла нові вітрила.

Французи гналися за “Стрілою” до заходу сонця і дали по ній кілька пострілів, але наступного ранку її ніде не побачили. Вони продовжували курсувати попід берегом іще кілька тижнів і майже забули про недавню погоню, коли це кілька днів тому дозорець помітив вітрильник, який дрейфував при досить сильній хвилі, вочевидь не керований. Коли вони підійшли ближче до цього вітрильника, то здивувалися, бо це був той самий корабель, який вислизнув від них кілька тижнів перед тим. Його фоксейли та контр-бізань були підняті, тож можна було припустити, що його намагалися поставити за вітром, але вітрила розійшлися, і вітер розшматував їх.

При сильній хвилі небезпечно було переводити на “Стрілу” команду, тож, оскільки на ній не було помітно жодних ознак життя, вирішили зачекати, доки море вгамується, але в цей час до борту підповзла людина й кволо помахала їм, уклавши в цей помах весь свій відчай.

Негайно спорядили човна, і після першої ж спроби він вдало пришвартувався до “Стріли”.

Видовище, яке відкрилося французам, коли ті піднялися на палубу некерованого корабля, було справді страхітливе!

Понад десяток мертвих та вмираючих людей перекочувалося по палубі при кожному нахилі корабля, мертві поміж живими.

Двоє тіл були наполовину обгризені, неначе вовками.

Пересаджена команда невдовзі нап’яла потрібні вітрила, живих членів нещасної залоги перенесено донизу і вкладено в ліжка.

Небіжчиків загорнули в брезент і прив’язали до боту, щоб. перш ніж скинути їх у море, товариші могли їх розпізнати.

Ніхто з живих не був притомний, коли французи піднялися на палубу “Стріли”. Навіть бідолаха, що подав останній відчайдушний заклик, зомлів, так і не довідавшись, чи його помічено, а чи ні.

Французькому офіцерові недовго довелося докопуватися до причини цих жахів: коли почали шукати воду або горілку, щоб привести до тями непритомних, то виявилося, що на нещасливому кораблі не лише немає ані того, ані Іншого, але не знайшли ані крихти будь-якої їжі.

Офіцер негайно просигналізував на крейсер, щоб прислали води, ліків та харчів, і наступний човен здійснив небезпечний перехід до “Стріли”.

Коли вжили збудливих засобів, дехто з матросів опритомнів і розповів усю історію. Частина її нам відома аж до вбивства Снайпса та його поховання на скрині з золотом.

З’ясувалося, що гонитва крейсера так наполохала заколотників, що вони, навіть коли втратили переслідувача з очей, ще кілька днів продовжували йти у відкритий Атлантичний океан, але коли усвідомили брак запасів води та їж! на кораблі, то знову повернули на схід.

Через те що вони не мали на борту нікого, хто міг би керувати судном, знов почалась суперечка про місцезнаходження, а оскільки після триденного курсу на схід вони не побачили землі, то повернули на північ, гадаючи, що сильні північні вітри, які панували тоді весь час, знесли їх на південь від південного кінця Африки.

Упродовж двох днів заколотники йшли на північний схід, але потім потрапили у штиль, який тривав близько тижня. Вода закінчилася, а ще через день не стало й харчів.

Становище швидко погіршувалось. Один матрос збожеволів і стрибнув за борт. Інший розтяв собі вени і пив власну кров.

Коли він помер, його також викинули за борт, хоча поміж них були й такі, що пропонували залишити тіло на борту.

За два дні до цієї зустрічі з крейсером вони так ослабли, що більше не могли керувати вітрильником, і того самого дня померло ще троє людей. А наступного ранку решта побачила, що одне з тіл погризене.

Увесь цей день люди лежали й зирили одне на одного, мов хижаки, а наступного ранку вже двоє тіл були обгризені мало не до кісток.

Вовкулача їжа зовсім не зміцнила знесилених, адже страждали вони од відсутності води. Але тут з’явився крейсер.

Коли всі, хто міг, опритомніли, цілу історію переказано французькому капітанові, але матроси “Стріли” були надто дрімучими невігласами, щоб достеменно вказати, у якому місці берега вони були висадили професора та його супутників, тож крейсер повільно рушив попід берегом, час від часу стріляючи з гармати й уважно оглядаючи його у підзорні труби.