Эдгар Берроуз - Тарзан, годованець великих мавп

На їхню спільну біду центр ваги пана Філандера саме тієї миті припав на порожнє місце, тож досить було лише легенького доторку професора Портера, щоб зіштовхнути вірного секретаря з гілки. Хвилину обидва невпевнено балансували, а потім зі спільним і аж ніяк не вченим вереском доліголов полетіли з дерева, відчайдушно схопившись один за одного.

Збігло кілька хвилин, перш ніж хтось із них наважився ворухнутись. Кожен був переконаний: ця пригода принесла йому стільки переломів та вивихів, що вже годі й сіпатись.

Нарешті професор Портер зважився поворушити ногою. На подив, нога послухалась його, як і досі слухалася, незгірш. Тоді він зігнув другу ногу й знов її випростав.

— Диво дивне! — мовив він.

— Слава Богу, професоре! — прошепотів пан Філандер знервовано. — Отже, ви ще не вмерли?

— Тихо, тихо, пане Філандере, тихо! — зупинив його професор Портер. — Я в цьому ще й сам не переконався.

Дуже обережно професор Портер зігнув праву ногу, й — о радість! — вона була неушкоджена. Затаївши подих, помахав лівою рукою над своїм простертим тілом — рука діяла.

— Диво, диво дивне! — промовив він.

— Кому це ви подаєте знак, професоре? — збуджено запитав пан Філандер.

Професор не став відповідати на таке двозначне запитання, а натомість обережно підвів з землі голову й кілька разів хитнув нею вперед-назад.

— Диво! Дизо дивне! — прошепотів учений. — І голова ціла.

А пан Філандер, де впав, там і лежав непорушно. Він не міг зважитися ворухнутися. Адже хіба здатна на таке людина, у якої зламані руки, ноги й хребет?

Одне око його було занурене у м’який мул. Скосивши інше, він нажахано дивився на дивні витівки професора Портера.

— Яка шкода! — вигукнув пан Філандер півголосом. Струс мозку викликав повну розумову аберацію! Як шкода такої ще молодої людини!

Професор Портер перевернувся на живіт і повільно вигнув спину, ставши подібним до величезного кота, який здибався з розлюченим псом. Потім сів і обмацав різні частини свого тіла.

— Усе на місці! — вигукнув учений. — Диво дивне, диво з див!

З цими словами він підвівся і, в’їдливо позирнувши на все ще розпластане тіло пана Самуеля Т. Філандера, сказав:

— Годі, годі, пане Філандере! Не час тепер ніжитись. Треба вставати й діяти!

Пан Філандер продер від бруду своє друге око і з німою люттю втупився у професора Портера. Але потім усе ж спробував підвестись, і ніщо не могло зрівнятися з його подивом, коли ця спроба чудово вдалася!

Втім, його обурення жорстоко-несправедливим зауваженням професора Портера ще не перекипіло, і він ладнався заперечити, коли це його погляд натрапив на дивну постать, що стояла неподалік і уважно їх обох розглядала.

Професор Портер підібрав свого блискучого шовкового капелюха, обережно почистив його рукавом і надяг на голову. Він помітив, що пан Філандер тицяє у щось поза його спиною, озирнувся і побачив непорушного велетня, голого, за винятком пов’язки на стегнах та кількох металевих прикрас.

— Добрий вечір, вельмишановний пане! — мовив професор, злегка піднявши циліндр.

На відповідь велетень жестом запросив старих іти за ним і пішов берегом туди, звідки вони щойно прийшли.

— Я вважаю, що ми вчинимо мудро, коли підемо за ним! — зауважив пан Філандер.

— Годі, годі, пане Філандере! — заперечив професор. — Недавно ви наводили напрочуд логічні аргументи на користь того, що табір знаходиться на південь від нас! Я ставився скептично до цього, але врешті-решт ви мене переконали, тому я і зараз переконаний, що ми повинні йти на південь, щоб приєднатися до наших друзів. Отже, я йду на південь!

— Але ж, професоре Портере, можливо, цей чоловік знає краще! Він, напевне, тубілець цієї частини світу! Принаймні пройдімо з ним хоч трохи.

— Годі, годі, пане Філандере! — урвав професор. — Мене важко переконати, та коли вже я переконався, моє рішення стає незмінним! Я рушаю в попередньому напрямку, хоч би мені й довелося обійти довкола Африканського континенту, щоб досягти місця призначення!

Подальшу суперечку припинив Тарзан, який переконався, що дивні люди не йдуть за ним, і вернувся до них. Він знову подав їм знак, але старі продовжували розмовляти.

Врешті від їхнього дурного невігластва велетневі урвався терпець. Він схопив переляканого пана Філандера за плече, і перш ніж поважний джентльмен встиг усвідомити, вбито його чи довіку скалічено, Тарзан міцно зашморгнув свою мотузку довкола шиї пана Філандера.