Александр Насибов - Безумці

— А ви відверті, пане дезертир!

Карцов розводить руками, мовляв, нічого іншого йому не лишається.

— Розповідайте, що було далі.

— Далі? — Карцов робить паузу. — Чесно кажучи, говорити далі не хочеться, бо далі сталося те, чому ви й зовсім не повірите.

— І все-таки…

— Випадок звів мене з моряком союзного конвою, що привіз до Мурманська військовий вантаж. Мій новий знайомий виявився американцем німецького походження. Ми хутко потоваришували, знайшли спільну мову. Можливо, тому, що обох нас доля позбавила батьківщини… Коротше, я ризикнув і заговорив з ним відверто. І ось перед відплиттям конвою він приніс мені одяг. Я переодягнувся. У моїй кишені морська книжка та інші папери, які дозволять пройти в порт…

— Він узяв вас до себе на судно?

— Уявіть, так. Він боцман, сховав мене в приміщенні для якірного ланцюга. Там я просидів чотири доби. А на п'яту, коли ми були далеко в морі, нас торпедували. Транспорт затонув. Я чудом врятувався.

Карцов розуміє, що Абст йому не вірить. Та він і не ждав іншого. Проте головне попереду…

— Ви, певна річ, запам'ятали назву корабля, на якому пливли, можете вказати місце й день катастрофи?

Запитання не застукало Карцова зненацька. Він знає, що відповісти. Того року гітлерівські підводні човни, діючи групами, або, як тоді казали, «вовчими зграями», часто атакували транспортні каравани, що йшли до радянських портів. Один такий наліт на великий конвой, коли він уже пішов у зворотний рейс, було здійснено місяць тому. Німці потопили кілька суден, а кораблі охорони, в свою чергу, послали на дно ворожу субмарину. Повідомлення про бій конвою з фашистами обійшло всі газети. Готуючись до бесіди з Абстом, Карцов відновив у пам'яті подробиці. І тепер упевнено називає дату й приблизне місце події. Він хотів було вказати й номер одного з загиблих транспортів, та в останню мить передумав. Навряд чи повинен бути надмірно точний у своїх свідченнях чоловік, який стільки перетерпів.

— Тепер про корабель, на якому я плив, — каже він. — Транспорт не мав назви. На борту були цифри. Білі цифри на сірому корпусі. Які, не запам'ятав. Я довго плавав у холодній воді, а це не сприяє зміцненню пам'яті.

— Зачекайте! Що ж, кораблі конвою не підбирали людей з торпедованих суден?

— Не знаю. Мабуть, ні. Там таке робилося!.. Мені здається, уцілілі транспорти прискорили рух, щоб швидше піти з небезпечного місця.

— Як же ви врятувались?

— Конвой було атаковано, коли почало смеркати. Кілька годин я плавав серед уламків. На мені був надувний жилет, і я підібрав ще один.

— Де це трапилося?

— Гадаю, в Баренцовому морі.

— А ви уявляєте, де перебуваєте тепер?

— Загалом, уявляю.

— Відстань із Баренцова моря до нас ви пропливли на своєму надувному жилеті?

— Цю відстань я проплив на борту судна. Мене і ще кількох чоловік підібрало британське госпітальне судно. Як виявилося, воно йшло в ці води. Наскільки я міг збагнути з розмов матросів, десь тут міститься військово-морська база союзників.

— Як ви знову опинились у воді? Що трапилося з судном?

— Його також торпедували.

— Торпедували госпітальне судно?

— Так, і порівняно недалеко звідси.

— Німецькі підводники потопили госпітальне судно, що мало розпізнавальні знаки?

— Судно мало здоровенні хрести на бортах і на палубі і все-таки дістало в бік дві торпеди. У вас, напевно, є змога перевірити мої слова. Адже це сталося зовсім близько. А втім, я не сказав, що торпеди були німецькі. Само собою зрозуміло, я їх не бачив. Та через чверть години після загибелі судна, коли я борсався у воді, прилетів літак. За кілометр од мене він скинув у море бомби. Кого він бомбив? Напевно, підводний човен.

— Чий літак?

— Не знаю. Мені було не до нього. Я підтримував приголомшеного вибухом чоловіка. На щастя, він скоро очуняв… Пробачте, розповідати далі? У вас стільки іронії в очах…

— Далі.

— Як вам завгодно. Отже, поблизу ми побачили перекинуту шлюпку. Нам пощастило поставити її на кіль. Виявилося, що це рятувальний вельбот. Він був ущерть наповнений водою, але повітряні банки тримали його на плаву… От і все. Решту зробили течія та вітер.

— Вас пригнало сюди?

— Скелю ми помітили вночі, при місячному світлі. До неї було кілометрів п'ять. У нас не було весел, вельбот несло мимо. Ми були виснажені, однак вирішили попливти. У воді незабаром загубили один одного: зиб, темрява… Як було далі, вам відомо.

— То ви були не самі?

— Ні.

— Хто ж був ваш супутник?