Александр Насибов - Безумці

Рудий нерухомо стоїть посеред печери. Раптом він мотнув головою, згорбився і, виставивши кулаки, кинувся на радиста. Той задкує.

— Ну, ти, — мурмотить Вальтер, крутячи шиєю, — легше, дурню… Про тебе ж піклуюсь!

— От що… — Глюк начебто опам'ятався, гучно видихнув. — От що, цієї розмови я не чув.

— А я нічого й не казав, — квапливо встряє радист.

— І ще зауважу…

— Тихо! — шепоче радист.

До печери швидко входить Абст.

— Глюк, одягайся! — кидає він.

Рудий здригається.

— Що скоїлося, шеф?

— На скелі — людина.

— Що?..

— На східному схилі біля самої води лежить людина. Я побачив її в перископ.

— Вона жива?

— Не знаю.

— З бази? — У радиста сяйнула догадка. — Плавець з протидиверсійної служби?

— Навряд.

— Зрозуміло, — вигукує радист, сплескуючи руками, — зрозуміло, хто він! Напевно, той самий… Напевно, течія принесла труп засудженого. Ну, того, що вбили при спробі втекти! Шеф, на допиті ви сиділи поруч. Не впізнали?

— Не до нього було. — Абст знизує плечима. — Ось-ось гримне вибух, а мені ще треба встигнути полагодити респіратор. Та й сидів він загорнутий у ковдру, голова забинтована — тільки очі блискотіли… Ну, годі базікати!

Абст виходить. Глюк та Вальтер прямують слідом.

Троє мешканців підземелля втягують до печери двометровий сірий циліндр.

— На стіл! — наказує Абст, йдучи до шафи з медикаментами.

Помічники кладуть циліндр на оцинкований стіл. Глюк стомлено випростовується.

— Розкрийте! — кидає Абст, порпаючись у шафі.

Вальтер і Глюк відкидають защіпки, схожі на стяжні запори каністр. Їх чотири, вони розміщені пояском у першій третині циліндра.

Високо тримаючи руку із шприцом, Абст повертається до столу.

Глюк береться за скобу в торці циліндра, тягне її до себе. Радист притримує циліндр з протилежного краю.

Циліндр розбирають на дві частини. В ньому — чоловік, бронзоволиций, темноволосий. Очі заплющені. Ніс, рот і підборіддя сховані в овальній воронці, від якої тягнеться до циліндра товстий гумовий шланг.

Карцов розуміє призначення циліндра. Це касета, в якій сюди доставляють людей, що не вміють користуватися респіратором. Фашисти захопили її з собою, коли випливали з грота. На скелі вони ввіпхнули невідомого в сталевий футляр, насунули кришку…

Радист звільняє чоловіка. Порожня касета, дзенькнувши, падає на підлогу, немов гільза артилерійського снаряда.

Тепер той, кого принесли, на видноті: голий, із впалим животом, худий, аж світиться. Здається, ребра ось-ось прорвуть жовту шкіру, що обтягує їх.

Над ним схиляється Абст. Він робить укол біля серця, приносить другий шприц і робить ін'єкцію в руку.

Чоловік здригається, стогне. Він розплющує очі, силкується підвести голову од столу.

Абст бере його за руку, слухає пульс.

— Води! — наказує. — Гарячої води. Зберіть усю, яку знайдете, злийте в ванну. Хутчій!

Глюк та Вальтер поспішають до виходу, але бідолашний починає судомитися. Він витріщує очі, хапає руками повітря, хрипить. Потім б'ється потилицею об кришку столу, хвиля тремтіння пронизує його від грудей до ніг, — і він нерухомий.

Абст пальцем підіймає повіко.

— Готовий! — кидає. Помічники вертаються.

Радист побожно хреститься, щось шепоче. Підійшов до небіжчика, складає йому на грудях руки.

— Швидко ти відчалив… — бурмоче він, розглядаючи незнайомого. — Хто ж ти був: малаєць чи індус?

— А, один біс! — Глюк розсердився. — Несли його, мучились, а він ноги протягнув.

— Не богохульствуй, — суворо каже Вальтер. — Припни язика, а то бути лихові… Це добре, що він умер серед людей.

— Міг би й пожити.

— У нас дорога йому була одна. — Радист зітхає, звично мне комір светра і знову хрестяться. — На день раніше, на день пізніше…

— Тьху! — обурюється Глюк.

З кишеньки на грудях він витягає круглу білу коробочку. Від неї тягнеться довгий шнурок.

— Поглянь.

Радист бере коробочку, здивовано крутить у руках.

— Та розкрий же!

Радист розгвинчує коробочку. Падає скручений в трубочку папірець. Він розгортає його і читає:

— «Рагху Бхангі, бакалавр медицини. 708. Редстріт, Лондон». Ну і що? — каже він, звівши очі на товариша.

— А те, що бакалавр медицини — це лікар. Хлопець носив оцю штуку на шиї. Він був лікар. Сама доля надіслала його сюди… Треба ж: доплив, щоб сконати у нас на руках!

— Лікар… — шепоче Вальтер, починаючи розуміти.

Він обертається до Абста. Той стоїть біля полиці, дезинфікуючи шприц.