Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

Останнім часом коло Юркових обов’язків значно розширилося. Крім виконання дрібних, випадкових доручень, він, за наказом Сіровола, систематизував записи спостерігачів, а також вів “реєстрацію” нових бійців. Розмови з новачками були справою нелегкою (треба б було непомітно вивудити з них необхідні розвіддані), але Юрко добре справлявся зі своїм завданням. Як правило, розмови ті проходили невимушено, іноді навіть весело. Юрко вдавав говіркого простака, його найважливіші запитання губилися серед багатьох інших, які не мали відношення до того, що насправді цікавило Третього. В присутності новачка Юрко, звичайно, не робив ніяких записів, лише наприкінці, як і належало “писареві”, вносив до списку прізвище, рік і місце народження, національність, освіту та інше. Решту записував потім, із пам’яті. А на свою пам’ять хлопець не міг нарікати.

— Та-ак… — бадьоро почав “писар”. — Значить, товариш… Як там тебе?

— Когут, — байдуже відповів хлопець. — Андрій Когут.

— Значить, товариш Когут з’явився до нас, — тим же бадьорим тонам продовжував Юрко, — щоб разом бити запеклого ворога.

— А що мені залишається робити? — похмуро зиркнув Когут. — Тільки мститися цим гадам!

— Допекли? — заохочуюче всміхнувся Юрко.

— А чого смієшся? — образився Когут. — Не знаєш, що в мене на серці. Знав би, то не сміявся б.

І новачок розповів історію, яка зворушила Юрка мало не до сліз. Лише два дні тому в Кружно загинула вся його сім’я — мати, хвора тітка, дві сестри й молодший брат. По-звірячому розправились із ними не німці, не поліцаї, а бандерівці. Андрій Когут нічого не приховував, він зізнався, що майже цілий рік служив у бандерівській сотні, куди потрапив не своєю волею, а з жорстокого примусу. За його словами, їхню сім’ю переслідували, оскільки батька перед війною мобілізували до лав Червоної Армії, а раніше він був членом сільроба. На Андрія бандерівці були особливо люті, бо він, навчаючись за Радянської влади в школі, вступив до комсомолу. Вони вимагали, щоб він із зброєю в руках спокутував свою “провину”, погрожували, що знищать усю його сім’ю, якщо не послухає їх. Андрій знав: бандерівцям зовсім не важко здійснити свою погрозу, адже вони не раз так розправлялися з тими, хто наважувався не виконати їх наказу. Але хлопець не хотів служити в бандерівців і тільки чекав моменту, коли сім’я переселиться з рідного села у Львівській області в безпечне місце — до хворої тітки, в якої в Кружно був свій будиночок. Сім’я переїхала, і після Андрій утік із сотні, пробрався до рідних і жив у будинку в тітки, намагаючись не потрапляти на очі чужим людям. Ховався, одне слово, щоб не навести ворогів на свій слід. І все-таки хтось із бандерівців пронюхав, де перебуває гідний покарання “зрадник”. Два дні тому їхній будиночок оточили, підпалили й закидали гранатами, йому чудом удалося врятуватися — вистрибнути з вікна, сховатися за хлівом. Але з’ясувалося, що й там, за хлівом, був бандерівець, який спершу розгубився, а потім почав стріляти навздогін і поранив Андрія в руку.

Юркова увага була поглинута розповіддю Андрія. Однак помічник Сіровола не забув, для чого потрібна ця розмова, і як тільки новенький замовк, “писар” спитав мовби розгублено:

— Я не зрозумів, Андрію, де це було?

— Я ж сказав: у Кружно, — здивувався Когут з такої нетямущості “писаря”.

— У центрі? На околиці?

— Майже на околиці. Вулиця святої Терези, брама 23.

— То ти з другого поверху стрибнув?

— Ні, будинок одноповерховий, — терпляче пояснював Когут. — Я стрибнув з кухонного вікна, яке виходить на подвір’я. Тільки-но стрибнув, а в кухні вибухнула граната.

— Ти бач! — дивувався Юрко. — Пощастило! А як вони могли здогадатися, бандерівці? У тітки що, прізвище теж Когут?

— Ні, це батькова сестра, але була одружена. Бузок її прізвище, Ганна Бузок.

— І мати, ти, здається, сказав, теж Ганна?

— Ганна? Не казав я такого, мою матір звали Марією.

— Ага, значить Ганни — тітка і сестра, а мати — Марія. То в тебе ще є сестра й брат?

— Друга сестра — Галя, а брат молодший — Іван, — втовкмачував “писареві”, починаючи сердитись, новенький.

Вже коли їхня розмова наближалася до кінця, з’явився капітан Сіровол, здається, чимось невдоволений. Мовчки поклав перед Юрком тоненький стосик списаних аркушиків паперу й коротко кинув Когутові:

— Ходімо!

— Хвилиночку! — схаменувся Юрко, продовжуючи грати роль неуважного простака. — Я ще не записав…

— Ото лихо! — Сіровол удав, ніби сердиться. — А що ж ви весь цей час робили? Баляндрасили? Любить наш писар усякі історії, не їв би й не спав, а слухав.