Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— На Кружно, — з готовністю повторив Юрко й проковтнув слину.

— Звідки довідався — ні слова. Постарайся спершу зустрітися з командиром роти віч-на-віч й передати від мене подвійний привіт.

— Подвійний, — кивнув головою боєць. — Віч-на-віч…

— От і все. Владнаєш цю справу й повертайся до мене. Не переживай, спокійненько. Правда за нами, ворога здолаємо!

Цього разу хлопець не стримав широкої усмішки, але очі все ж залишилися сумними. Він пішов, а Сіровол обмився до пояса холодною водою і сів за роботу.

У зошиті тридцять вісім рядків, заповнених “абракадаброю”. Схоже на щоденник: на початку кожного рядка дата, мовби людина відзначала тільки їй зрозумілими значками події кожного дня. Насправді це був список деяких нових бійців загону, які не викликали в капітана цілковитого довір’я, й відповідні примітки. Сіровол завів свій “кондуїт” відразу ж після того, як загін перебазувався з білоруських лісів у район, де українські села й хутори перемішалися з польськими. Він перший зрозумів небезпеку, що чаїлася в новій обстановці. Крім гітлерівців, у цих краях потрібно було остерігатися бандерівців, банд польських націоналістів. Звичайно, якби партизани, як це пропонував Висоцький, не приймали в загін новачків, у Сіровола було б спокійніше на душі, але він не міг погодитися з начштабу. Як відмовити людям, що горять бажанням мстити гітлерівцям? Але “кондуїт” довелося завести…

Кожен із цих тридцяти восьми не викликав у капітана особливої довіри, кожен із них, на його думку, міг виявитися засланим у загін шпигуном. Але сімох із тих, хто потрапив до “кондуїту” начальника розвідки, вже не було в живих. Вони загинули в останніх боях. Троє поляків, троє українців і росіянин, колишній військовополонений, заплатили, як справедливо сказав Бородань, своїм життям за виявлене їм довір’я. І Сіроволу було тяжко дивитися на рядки, помічені перед датою маленьким кружечком. Він тяжко завинив перед загиблими.

Зараз список доведеться збільшити. “Серед оленів і птахів повзає змія. Знайдіть її!” Позаминула ніч не дала нічого, крім підтвердження, що змія існує. Сіровола найбільше дивувала швидкість, з якою агент передавав свої донесення. Очевидно, все ж має передавач. Де ж він зберігає його?

За вікном почулися звуки губної гармошки. “Тиха вода, тиха вода бережки зносить…” Вулицею пройшли троє молодцюватих партизанів і двоє хуторських дівчат у барвистих хустках. На гармошці грав фельдшер Богданюк, дівчата співали. “А що, як одна з таких дівчат радистка? Агент їй шепнув на вушко милі слова, а вона вночі відстукала їх… Моєму помічникові роботи вистачить, без діла не сидітиме. Невід доведеться закидати широко”.

Роботи у Сіровола в цей день виявилося більше, ніж він гадав. Спочатку події розвивалися точно за розробленим планом. Невдовзі після того, як Юрко Коломієць пішов у другу роту, з’явився Долгих. Він приніс клаптик чистого паперу — Вірний підтверджував відомості, передані напередодні. Потім повернулися інші листоноші. Той, що ходив у Кружно, пошти не приніс — у Кружно спокійно. Листоноша, що обслуговував дубовлянську “поштову скриньку”, вручив Сіроволу клапоть пожовклого аркуша з якоїсь польської книги. На одному боці Сіровол, який добре знав польську мову, прочитав таке: “впав на коліна, поцілував край її сукні. Пані Марія, вислухавши признання юного рицаря, відрізала один із своїх розкішних золотистих локонів, перев’язала його шовковою стрічкою й про…” Кохання прекрасної пані і юного рицаря не викликало інтересу в Сіровола. Він перевернув аркуш. Тут ішлося про інше, “…пролетів на змиленому коні й зупинився біля будинку воєводи. Швидко все місто довідалося про прибуття гінця. Стривожені городяни збиралися на вулицях, висловлювали свої припу…”

Безперечно, ці рядки з якогось старовинного роману й були донесенням. У Дубовляни прибув “гінець”, там стривожилися, готуються відбити напад партизанів. Отже, помилки бути не може. Інформація Вірного підтверджується іншим розвідником.

Після сніданку Сіровол розгорнув перед помічником свій секретний зошит. На подив начальника розвідки, Юрко швидко опанував цю науку і навіть порадив, як її удосконалити.

— Товаришу капітан, — сказав він винувато і в той же час з легким усміхом. — Це ж проста річ. Ми в школі на уроках приблизно так листувалися.

— І ти вважаєш, ці записи буде легко розшифрувати, якщо зошит потрапить до когось іншого в руки? — стривожився Сіровол.