Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— Сховай свого поминальника. Тридцять два чоловіка втратили ми за два місяці.

— Більшість із них загинула зовсім недавно, в нічному бою біля “аеродрому”, — зажурено мовив комісар.

— Ну, цей бій на сумлінні… — Командир загону, не договоривши, залпом випив свій кисляк і стукнув порожньою квартою об стіл.

Запала ніякова мовчанка. Сіровол стояв, зціпивши зуби. У нього в потилиці знову з’явився знайомий біль, поки що розпливчастий, терпимий, але він знав: варто зараз розхвилюватися — біль стане нестерпним. Командир загону мав рацію — в кожній їх невдачі насамперед винен він. Така вже посада…

— Прошу мене вислухати, — квапливо, наче намагаючись згладити нетактовність командира, вигукнув начштабу. — Ми втратили тридцять два чоловіки, а разом з тим кількість бійців у загоні зросла: до наших лав влилося сто двадцять сім чоловік. Різко змінився національний склад. Кого в нас тільки немає! Крім росіян, українців, білорусів, чимало поляків, грузинів, вірменів, чехів, два німці, француз і навіть один циган.

— А чим тобі циган поганий? — невдоволено запитав командир загону, який особисто був причетний до долі цього бійця. — Запитай ротного — не нахвалиться. Чудовий, кмітливий боєць. Або ті ж німці. Для нас вони просто знахідка,

— Я теж не розумію, чому Іванові Яковичу не подобається так звана національна строкатість, — сказав комісар. — Навпаки, це ж наш плюс, досягнення.

Досадливо скривившись, начальник штабу замахав руками.

— Я знаю, що скаже комісар. Для нього важливий політичний бік. У звітах це виглядає чудово — в нас у загоні представники одинадцяти національностей, єдиний фронт проти нацизму, дружба народів, братерство і так далі. Але що ви скажете, коли оцю дружбу народів одного чудового дня гітлерівці накриють і знищать дощенту?

— Ви пропонуєте не допустити в загін тих, хто ненавидить гітлерівців і бажає воювати проти них? — запитав комісар, дивлячись на начштабу сердитими очима.

— Звідки ми знаємо, чого той охочий бити фашистів насправді хоче? — одразу заперечив Висоцький. — Приходить якийсь Янек або Тимко. Він, бачите, бажає стати радянським партизаном. Чужинці брата вбили, батька, матір чи ще кого там, а насправді… Перевір його! Ні документів, ні свідків. Та що документи! Коли треба, начальник гестапо може забезпечити свого агента будь-якими документами. От і шукай голки в стіжку сіна.

— Треба шукати! — комісар знову кинув виразний погляд у бік начальника розвідки.

Командир загону затис бороду в кулак, на якому синів татуйований якірець, обкручений линвою.

— Слухай, начштабу, подивись у свій поминальник: скільки там старих значиться й скільки оцих самих Янеків та Тимошів? Я тобі скажу: старих усього сім загинуло, решта — Янеки. Ти й цих, хто життям своїм за довір’я заплатив, теж запідозрюєш і перевіряти збираєшся?.. Ні, на анкети розраховувати не можна. Перевіряти треба на ділі, в бою.

Начальник штабу не здавався, почав наводити докази, але суперечка втратила гостроту. Все частіше виникали паузи, все частіше замислювалися співрозмовники. Сіровол відчув полегшення, і відразу біль у потилиці стих. З внутрішньою усмішкою він спостерігав за своїми старшими товаришами. Всі вони були йому як рідні, ці такі різні характерами люди: мужній і водночас добрий Бородань; педантичний, наче бухгалтер доброї виучки, начальник штабу Висоцький, який всіх вражав своєю працьовитістю, ретельністю в підготовці кожної операції; колишній педагог, а нині душа загону, уважний і чуйний до всіх комісар Колесник. Незважаючи на щиру дружбу, вони часто сперечалися між собою і в полемічному запалі то один, то другий впадали у крайнощі, але часто саме це й допомагало знаходити золоту середину.

— А начрозвідки наш щось мовчить, як мудрий Соломон, — сказав раптом Бородань. — Що, нема новин? Узяв би та й порадував…

Сіровол наблизився до столу й стиха почав:

— Можна й порадувати… Не пізніше, як учора ввечері гауптштурмфюреру Гільдебрандту стало відомо про наш мнимий намір напасти на Дубовляни. Він уже готує там нам пастку.

Це повідомлення справило на командирів надзвичайне враження. Бородань підвів голову й з недовірою подивився на капітана, комісар тільки свиснув, а обличчя начштабу застигло, як маска, тільки гострий кадик смикався на тонкій шиї.

— Це твої припущення чи?.. — дуже тихо запитав командир.

Сіровол поклав на стіл записку.

— Донесення Вірного.

Записка пішла по руках.