Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

Ось перед ним зупинився молодий командир теж у такій самій трофейній шкіряній куртці й так само викупаний у болотяній каші. Однією рукою він притримував автомат, що висів на грудях, другою витирав грязюку й піт з обличчя. На чолі в нього прилипло, наче намальоване вугілля, кільце кучерявого чуба.

— Ну, що скажеш, очі й вуха? — не підводячи на нього погляду, сказав бородатий.

— Переправу закінчено, Василю Семеновичу. Забрали всіх поранених і вбитих. Окрім Селіверстова, якого підібрати не вдалося. З вантажів — не вистачає двох пак.

— Третій парашутист?

— Не знайшли. Ніхто не бачив навіть.

Бородатий скривився й похитав головою.

— Ганьба, капітане! Стільки чоловіків, загін цілий, а дівча покинули напризволяще… А де поштар, що до Каменя ходив?

— Москальов?.. Немає. Певне, наскочив на німців і був убитий. Може, то саме по ньому й стріляли хвилин за десять до нападу.

— Ганьба, ганьба!.. Голови нам з тобою треба познімати, товаришу начальник розвідки, за таку зустріч гостей.

Молодий командир стояв, суворо стиснувши губи.

— Гаразд! — махнув рукою бородатий. — Про це ще буде розмова, а зараз дай мені відповідь на одне запитання…

Бородатий замовк, чекаючи, поки два партизани з невеликою пакою минуть їх — розмова з начальником розвідки не призначалася для сторонніх вух. Однак, порівнявшися з командиром загону й начальником розвідки, партизани опустили паку на купину, щоб перепочити. Це були командир взводу Ковалишин і Юрко Коломієць. На лівій руці Юрка, нижче ліктя, біліла пов’язка, крізь яку проступала кров. Було помітно, що боєць знесилений і саме заради нього взводний вирішив перепочити. Сам Ковалишин, незважаючи на тяжку дорогу, все ж якимось дивом зберіг підтягнутий, чепурний вигляд.

— Як, хлопці, добре нам сьогодні нам’яли чуба? — невесело всміхаючись, запитав капітан.

— Нам’яти нам’яли, а все ж не ми, а вони пошилися в дурні, — розсудливо відповів Ковалишин.

— Селіверстов загинув… — тоскно мовив Коломієць. — Аж не віриться,

— Не віриться, — погодився Ковалишин. — Хороший був боєць, дисциплінований. — Він узявся за ремені паки, але, очевидно, згадавши щось, стурбовано обернувся до начальника розвідки. — Товаришу капітан, що, третього парашутиста так і не знайшли?

— Поки що не знайшли.

— От лихо! Просто нещастя… Давай, Художнику! Потерпи, зараз тебе підмінять, адже ти з однією рукою.

Бородань зачекав, доки бійці відійдуть.

— Так ось яке запитання до тебе, капітане Сіровол. Мені треба знати точно: Гільдебрандт сам змикитив, що ми мали цієї ночі на болоті літаки зустрічати, чи має когось у нашому загоні?

— Напевно не скажу. Сам голову ламаю.

— Це не відповідь. Тим більше для начальника розвідки.

— Днів зо п’ять мені треба. При умові…

— Яка ще умова? — сердито спитав бородатий.

— Якщо ви сьогодні ж дасте наказ про підготовку загону до нічного нападу на якийсь із найближчих німецьких гарнізонів.

Бородань запитливо подивився на капітана.

— Це можна… Хитрощами хочеш узяти?..

— Спробую.

Вони повільно рушили грузькою стежкою. Бородань раптом зупинився.

— Слухай, а не пожартував з нами твій поштар? А що, час у нього був… Взяв га й підвів гауптштурмфюрера просто до болота. Га?

— Ні, Василю Семеновичу, — рішуче заявив капітан. — За Москальова можу поручитися.

— Ти не поспішай поручатися, подумай. Як каже наш циган: усьо може бути!

Капітан на це нічого не відповів.

Третім парашутистом, посланим у загін, була дев’ятнадцятилітня радистка Ольга Шиліна. Вона першою залишила літак. Чоловіки — лікар-хірург і технік-зброяр — мали стрибати відразу ж за нею, щоб опуститися неподалік від місця приземлення дівчини і при потребі допомогти їй. Проте все обернулось інакше. Очевидно, бортмеханік, що керував висадкою, не врахував швидкості вітру і наказав дівчині стрибати на кілька секунд раніше, ніж було потрібно. Побачивши, що її зносить убік від сигнальних вогнищ, Ольга вирішила маневрувати, але з поспіху сіпнула не за ті стропи й замість зменшити відстань, збільшила її. Під час приземлення купол парашута зачепився за верхівку дерева, дівчина повисла над землею. Отут і почалося найстрашніше: по-своєму зрозумівши намір партизанського поштаря, що наблизився до неї, вона вистрелила в нього, а потім, перерізавши стропи, при падінні на землю вивихнула собі праву ногу.

Людина, яку вона спершу сприйняла за ворога, несла її на собі зо три кілометри темним лісом, намагаючись відійти подалі від того місця, де залишився вбитий поліцай і повислий на дереві парашут. Стрілянина, що розгорілася позаду, не вщухала. Над лісом раз у раз спалахували ракети. Здавалося, сили зовсім залишали партизана, але він ішов і йшов зі своєю ношею, задихаючись.