Николай Далекий - Танки на мосту! Голка в сіні

— Де командир?

Мовчання. Всі лише похмуро дивляться на мене. Невже щось запідозрили? У чому ж справа? Я хотів повторити запитання, але нараз із коляски іншого мотоцикла обізвався плечистий гітлерівець у шкіряній куртці.

— Я командир.

— Обер-лейтенант Вейдман? — я підніс праву руку до скроні.

— Який Вейдман? Я фельдфебель Рутнер. Щойно взяв на себе командування…

Фельдфебель неохоче виліз із коляски, підійшов до мене. Здоровило, вищий від мене на цілу голову. Але що за вигляд у нього — лівий рукав і пола куртки розідрані, ні — вигоріли, лице в сажі. Взяв на себе командування… Я зиркнув на далекий вогонь мого маяка і зрозумів, що то горить танк, їхній танк! Не можна було гаяти жодної секунди, мене могли врятувати лише ініціатива, натиск. їхній командир загинув, а фельдфебель…

— Де ваш командир?

— Чого тобі треба? Я командир.

— Де той офіцер, від якого ви перебрали командування?

Знову мовчання, важкий погляд спідлоба. Фельдфебель відводить очі, облизує губи.

— В чому справа, пане фельдфебель?

— Чого ти горланиш? — почав сердитись Рутнер і додав сумовитим тоном: — Нашого лейтенанта вже нема… залишився в танкові…

— Чому лейтенант? Мені потрібен обер-лейтенант Вейдман!

— Я кажу тобі: з нами не було обер-лейтенанта, — уже розсердився Рутнер. — Нашим командиром був лейтенант, лейтенант Ріске.

— Що за чортівня! — вигукнув я, очевидячки спантеличений і стурбований зникненням обер-лейтенанта. — Ви звідки вийшли? З Біловодської?

— Ні.

— От чортівня! — повторив я у відчаї і додав газу, показуючи що збираюся їхати далі. — Де росіяни?

Фельдфебелю щось не сподобалося. Він ще уважніше оглянув мене.

— Росіяни біля нашого танка. У них там гармати, кулемети… Можливо, є навіть танки.

— За чотири кілометри звідси?

— Мабуть, менше, — знехотя відповів Рутнер. — Кілометрів зо три з половиною.

— Слава богу, — полегшено зітхнув я. — Розумієте, пане фельдфебель, о третій нуль-нуль на шосе має вийти група обер-лейтенанта Вейдмана. Мені необхідно зустріти її.

Рутнер глянув на ручний годинник.

— В якому місці?

— Десь за кілометр звідси.

Німець обернувся до своїх.

— Хто бачив дорогу?

Розвідники мовчали. Фельдфебель подивився на мене:

— Там нема ніякої дороги. Е, любий мій, не зіб’єш. Доріг тут багато, всіх ти не міг запам’ятати. Триматись до кінця!..

— Ви, очевидно, не помітили її. Польова дорога виходить на шосе справа від хутора Щастя. — Я не вигадував: хутір Щастя справді був кілометрів за шість, але дорогу, що вела до нього, я вже проїхав. Як не є, вивчав карту, пам’ятав назви і розташування всіх станиць і хуторів назубок. — На карті це місце позначене: там неподалік мусить бути капличка або хрест. — Здається, я занадто багато базікав, і в моєму голосі з’явились зрадливі, тужні нотки. — Пане фельдфебель, у вас є карта?

Він не відповів, знову звернувся до своїх:

— Хто бачив капличку або хрест?

— Та це ж на старій карті, — втрутився розвідник, що сидів у сідлі за кермом. — Більшовики давно зруйнували капличку, а хреста порубали.

Молодець, виручив! Я пройнявся щирою вдячністю до німця, який, сам того не відаючи, прийшов мені на поміч.

— Дозвольте глянути на вашу карту, — наполягав я. — Час не жде…

— Хто знає обер-лейтенанта… як прізвище?

— Обер лейтенант Вейдман, — відповів я з викликом.

Цього разу ніхто з розвідників не прийшов мені на поміч. Ніхто з них не чув про обер-лейтенанта Вейдмана. “Невже Макс помилився? — промайнуло в моїй голові. — Ні, не міг він помилитись… А може, я сплутав прізвище? Так точно ж пам’ятаю: обер-лейтенант Вейдман. Мабуть, такий обер-лейтенант існує, але він, очевидно, піхотинець. Розвідники не можуть знати прізвищ усіх піхотних офіцерів. Це природно”.

— Вейдман? — фельдфебель скептично скривив губи.

— Ви гадаєте, то я сплутав прізвище обер-лейтенанта? — насмішкувато пирхнув я. — Це виключено.

— Я не знаю такого…

— І я вперше почув це прізвище. — Я хотів додати, що обер-лейтенант всього лише два дні тому прибув у полк, з госпіталю, але стримався.

— Солдатська книжка при тобі?

Я вже не приховував своєї образи й обурення. Чорти його батька! Як поводить себе цей обгорілий фельдфебель!

— Пане фельдфебель, ви ж знаєте, що в таких випадках всі документи, листи й інші папери… — далі мало бути: “Здаються командирові на збереження”. Я не докінчив, бо й так все було зрозумілим.

— Полк, рота?

Розвідники притихли, ждуть моїх відповідей. Але, можливо, саме ці запитання і несуть мені порятунок. Я випростався у сідлі і без запинки, голосом, що наче аж дзвенів від образи, відрапортував фельдфебелеві, хто, якого полку, роти, назвав чини і прізвища командирів. Кінець кінцем, кожний гітлерівський солдат на моєму місці зрозумів би, що його в чомусь запідозрюють, і образився б. Мої швидкі і точні відповіді заспокоїли Рутнера. Розвідники втрачали цікавість до мене, завовтузилися на мотоциклах, розминаючи ноги і вибираючи зручніші пози.