Цей орден Остап виторгував у дивовижного дідуся, який, можливо, був навіть великим князем, а можливо, і камердинером великого князя. Старий заправив непомірно високу суму, посилаючись на те, що такий орден е у світі лише у кількох людей, та й то здебільшого у коронованих осіб.
— Золоте Руно, — бурмотів старий, — дається за найвищу доблесть!
— А в мене якраз найвища, — відповідав Остап, — до того ж я купую баранця лише як золотий брухт,
Але командор кривив душею. Орден йому одразу ж сподобався і він вирішив залишити його собі назавжди, як орден Золотого Теляти.
Остапа підганяв страх і чекання гвинтівочного пострілу. Він добіг до середини ріки і спинився. Муляло золото — таріль, хрест, браслети. Спина свербіла під розвішаними на ній годинниками. Поли балахона намокли і важили кілька пудів. Остап, стогнучи, зірвав з себе балахон, кинув на лід і попрямував далі. Він лишився в шубі, широченній, просто незвичайній шубі — це була чи не найкоштовніша річ в Остаповому туалеті. Він «будував» її чотири місяці, будував, як дім, виготовляючи рисунки, плани, звозячи матеріали. Шуба була подвійна — підбита унікальними чорно-бурими лисицями, а покрита справжніми котиками. Комір був пошитий з соболів. Дивовижна була ця шуба! Супершуба з шиншиловими кишенями, набитими медалями за рятування потопаючих, натільними хрестиками і золотими щелепами і мостами — останнім досягненням зуболікарської техніки. На голові великого комбінатора красувалася шапка. Не шапка, а боброва тіара.
Весь цей дивовижний вантаж мав забезпечити командорові легке й безтурботне життя на березі теплого океану, у вимріяному ним місті дитинства серед балконних пальм і фікусів Ріо-де-Жанейро.
О третій годині ночі норовистий потомок яничарів ступив на чужий закордонний берег. Тут теж було тихо, темно, тут теж була весна, і з гілок зривалися краплі. Великий комбінатор посміхнувся.
— Тепер кілька формальностей з чутливими румунськими боярами — і шлях вільний. Я гадаю, що дві-три медалі за рятування потопаючих зроблять їхнє сіре прикордонне життя більш привабливим.
Він повернувся до радянської сторони і, простягнувши в імлу товсту котикову руку, промовив:
— Все треба робити за формою. Форма номер п'ять — прощання з батьківщиною. Ну що ж, адью, велика країно. Я не люблю бути першим учнем і діставати добрі оцінки за увагу, старання і поведінку. Я приватна особа і не зобов'язаний цікавитися силосними ямами, траншеями і баштами. Мене якось мало цікавить проблема соціалістичного перетворення людини в ангела і вкладника ощадкаси. Навпаки. Цікавлять мене наболілі питання дбайливого ставлення до осіб самотніх мільйонерів.
Прощання з вітчизною за формою номер п'ять було порушено появою кількох озброєних фігур, в яких Бендер вгадав румунських прикордонників.
Великий комбінатор ґречно вклонився і виразно промовив зумисне завчені слова:
— Тряску Романіа Маре!
Він лагідно зазирнув у обличчя прикордонників, що їх ледь було видно у темряві. Йому здалося, що прикордонники посміхаються.
— Хай живе велика Румунія! — повторив Остап уже не по-румунському.
— Я старий професор, що втік з московської Чека! їй-богу, ледь видерся! Вітаю в вашій особі…
Один з прикордонників підійшов до Остапа впритул і мовчки зняв з нього хутрову тіару. Остап хотів забрати назад свій головний убор, але прикордонник так само мовчки відіпхнув його руку.
— Ну! — сказав командор добродушно. — Ну, ну! Без рук! Я буду на вас скаржитись у Сфатул-Церій, у Великий Хурулдан!
В цей час інший прикордонник швидко, з вправністю досвідченого полюбовника, почав розстебувати на Остапові його величезну, майже неймовірну зверхшубу. Командор рвонувся. При цьому з якоїсь кишені випала велика жіноча браслетка і покотилася по землі.
— Бранзулетка! — аж вискнув прикордонний офіцер у куцому пальті з собачим коміром і великими металевими ґудзиками на товстому заду.
— Бранзулетка! — закричали й інші, накидаючись на Остапа. Заплутавшись у шубі, великий комбінатор впав і одразу ж відчув, як у нього з штанів витягають дорогоцінну таріль. Коли він підвівся, то побачив, що офіцер не по-людському посміхаючись, зважує таріль на руках. Остап учепився у свою власність і видер її з рук офіцера, після чого одразу ж дістав осліплюючий удар в обличчя. Подальші події розгорталися з військовою блискавичністю. Великому комбінаторові заважала шуба, і він якийсь час бився з ворогом, стоячи на колінах, метаючи в них медалі за рятування потопаючих. Потім він відчув невимовне полегшення, яке дало йому можливість завдати супротивникові кілька блискучих ударів. Виявилося, що з нього встигли стягти стотисячну шубу.
Читать дальше