Павел Загребельный: Попіл снів

Його втішили:

— У всіх так.

— А де ж документи? Повинні десь бути.

— Чорт же їх знає, де вони! Шукати ніколи, треба мотати звідси, поки не прискочив генерал Сосин!

— Та він у Москві! Шампанське хлище на Новий рік!

— Дістане й з Москви!

— Капітане, топай тепер до харчоблоку, заряди батарейки!

— Та я не хочу їсти, — сказав Чуйко.

— Не хочеш — візьмеш щось сухим пайком. Тобі ж, мабуть, далеко добиратися?

— А я не знаю.

— Як то не знаєш? Звідки тебе притарабанили — хоч це знаєш?

— Приблизно. Враження таке, ніби просто з космосу.

Його стали розпитувати докладніше і водночас просвіщати. Він вжахнувся, почувши, де перебуває.

Втікати звідси, втікати!

Короткочасна дружба кінчалася за високою брамою цього похмурого закладу. Всі йшли врозтіч, ніч ховала їх під своїми темними крилами. Бог трусив над Києвом морозцем, в державних просторах лунали пусті слова, але Чуйко не чув тих слів, а морозцю не помічав, в нього горіла душа від прекрасного відчуття волі.

Він жодного разу не озирнувся ні на високу браму, ні на страхітливий паркан, ні на вивіску «Центр по боротьбі з епізоотіями» , не хотів ні знати, ні запам'ятовувати, ні згадувати. Бо й навіщо, коли все — мов кошмарний сон!

Стоп! Його ніби вдарила незрима зла сила. Він став, перехопило віддих, не мав сили вхопити бодай крихти повітря. Сон! Ось його нещастя і його прокляття! Коли його щойно розпитували, що з ним, Чуйко не міг відповісти. Не знав. Слухав їхні розповіді, дивувався, обурювався, жахався. Що робили з людьми! На що їх перетворили! Як перекалічили саму природу людську! А що було з ним самим — не знав, не пам'ятав, забув.

Тепер згадав і мало не закричав од відчаю. Що в ньому? Яка жахлива сила? Хто її впустив до його тіла? Дорога йшла попід темною горою уздовж текучої води, яка ледь чутно дзюрчала внизу по праву руку, затиснута в камінь, в жолоб чи в труби, по той бік води простяглися рейки, по яких ішов пасажирський поїзд. Далеко попереду, куди йшов поїзд, було багато світла. Мабуть, вокзал. Чуйко зрозумів, що він теж дійде до вокзалу, коли прямуватиме паралельно поїзду. До вокзалу? А що він там робитиме? Куди їхати і як? Ні грошей, ні документів, ні цілковитого усвідомлення, хто ти і що, чи ти повернувся і знову став Василем Чуйком, двадцять вісім років, одружений-розлучений, капітан авіації, військовий льотчик першого класу, випробувач військової техніки, літальних апаратів останнього покоління, бойових машин Небаченої конструкції, космічних знарядь убивства, косм… ко… к… Що тоді сталося? Розгерметизація? Порушення космічного захисту? Щось із скафандром? А скафандр як у космонавтів. Оберігає, але може й убити. Коли якась система відмовить. Система… сист… сис…

Що з ним було, і коли, і чому сон, і звідки сила, і яка? Він знову зупинився. Поїзд, за яким він ішов, уже плив десь у жовтих озерах вокзального світла, а сюди наближався новий поїзд, вони йдуть тут один за одним, вдень і вночі, йдуть безупинно, мов час, як життя, ніби наша цивілізація. Цивіліза… Що? А коли він спробує перевірити свою силу на цивілізації? Чуйко прикрив повіками очі, щоб не бачити поїзда, який ішов по той бік дзюркотливої води, а тільки мати його зображення в загадкових дзеркалах своєї пам'яті, свого мозку, це тривало якусь частку секунди, він розклепив повіки і побачив, що поїзд стоїть. «Зупинився перед світлофором», — заспокоїв себе Чуйко і пішов далі назустріч текучій воді, яка текла тут вже цілі тисячі років, не те що поїзди, ці незграбні запацьорені породження цивілізації. Докладної топографії Києва Чуйко не знав, але, судячи з того, що вода тече від вокзалу, вирішив, що це річка Либідь. Не зупиняючись, Чуйко моргнув очима, переносячи в свою пам'ять видіння текучої води в чотирикутному бетонному жолобі, і з жахом почув, що вода перестала текти. Йому навіть здалося, ніби під ногами захлюпало, бо здалеку вода напливала й напливала, а затримана тут — переповнювала бетонне ложе і виливалася на шосе.

Він втішив себе, що то тільки омана, просто бетонний жолоб ближче до вокзалу перейшов у бетонну трубу, і Либеді вже не чутно звідти — ось і все.

Він заспокоївся. Відчув, що став замерзати, і, щоб зігрітися, швидко пішов туди, де було багато світла.

Шиповані колеса клацали по асфальту, мов зуби голодного звіра. Машина була повільна, мов спасіння від смерті. Боже, чому вона у всьому слухалася генерала Сосина? Це ж його ідея: зробити для неї броньовані «Жигулі», колеса — гусматики, що не бояться навіть обстрілу бронебійними кулями, урядова сирена, два прожектори для засліплювання. Засліплювання кого? Зайців? Машина тяжка, незграбна, неповоротка. Вже коли навішано на неї стільки всілякого причандалля, то чи не найкраще було б подбати про космічний захист, бо загрози ждуть саме звідси. Але старий пірат Сосин тільки іржав, слухаючи несміливі побажання Алевтини Дмитрівни.