Павел Загребельный - Марево

— Я-хакк! — немов відповідаючи на її слова, закричав дервіш і вихопив з-за пояса блискучу сокирку, покриту позолоченими арабесками.

— Ми в чужій країні, і тому треба приготуватися побачити багато несподіваного й незвичайного, — повчально сказав професор. — Не треба хвилюватися, Елло Михайлівно.

Трубачов порадився з хазяїном караван-сарая даландаром, худим, мов скорпіон, персом, про те, як зручніше їм буде відвідати губернатора округи фармандара, резиденція якого була в Келаті. Даландар послав одного з своїх слуг з листом, в якому Трубачов просив фармандара прийняти радянських лікарів, що приїхали в його округу для боротьби з епідемією тифу.

Професор з Кайнаровим пішли шукати перукарню, щоб поголитися, Олег залишився заспокоювати Еллу, на яку болісно впливали і базарний гамір, і брудний дервіш перед приміщенням караван-сарая, і здивовані погляди хазяїна, який не звик, щоб жінка перебувала в біруиі — чоловічій частині приміщення.

Потім їли люля-кебаб, наперчений до того, що здавалося, ніби в роті було не смажене м'ясо, а принаймні тліюче вугілля. Вже надвечір прибув посланець від губернатора і передав професорові листа. Лист був написаний найзаплутанішим на сході почерком «шикаста», і Трубачову довелося добре поморочитись, поки він нарешті зміг його прочитати.

Починався лист традиційною формулою тисячолітньої давності: «В ім'я бога милостивого й милосердного! Восхвалимо його й помолимося за його славного пророка!..» Далі йшла похвала мудрості російського лікаря-пезешка, висловлена цілою дюжиною заплутаних словесних формул, і лише в самому кінці губернатор писав, що він радий дати насолоду своїм очам від присутності в його домі бажаних гостей завтра вранці після другого намаза [10] Намаз — мусульманська молитва, яку виконують п'ять разів на день. . Підписано було: фармандар Голям Салех Мешхеді.

Трубачов розповів професорові й Еллі про ті місцеві звичаї, які необхідно було знати, щоб не трапилося ніякої неприємності, та й для того, ясна річ, щоб поставитися до них з належною пошаною, бо чужоземний гість завжди повинен поважати звичай народу, в країну якого він приїхав.

В Ірані гість входить у кімнату в шапці, бо непокрита голова є ознакою неблагородного розуму, але без взуття. Говорити одразу про справу, яка привела тебе сюди, не слід. Поспішність у розмові вважається непристойною балакучістю, неповагою до співбесідника, несерйозним ставленням до важливої справи. Ця звичка освячена тисячоліттями життя в безмежних пустинях і диких горах. Бо справді, куди поспішати, якщо попереду сотні кілометрів пустині, повільний крок верблюдів, одноманітний пісок під ногами й одноманітне, вилиняле небо над головою! Тому краще мовчати, сказати хазяїну кілька люб'язностей, запитати про його здоров'я, не згадуючи, звичайно, жодним словом про здоров'я його дружини (бо жінці не місце в чоловічих ділах), і снувати нитку розмови, довгу й тонку, мов волосина з хвоста скакуна.

Будинок губернатора стояв посеред тінистого саду з двома круглими хаузами, наповненими свіжою, прозорою водою. Перед решітчатою верандою, що тяглася вздовж усього будинку, росло безліч троянд. Тут були дамаські троянди, що сягали понад два метри у висоту, ніжні китайські й індійські троянди, що цвітуть на протязі всього року, але найбільше було персидських махрових троянд, які мають найкращий у світі запах.

Голям Салех, порівняно молодий, гладкий, безбородий чоловік, у чорному європейському костюмі, зустрів гостей біля веранди і, приклавши руку до серця, запросив до кімнати.

— Дамаг-є-шачаг-ост? — запитав він професора, коли всі зайняли місця на маленьких подушечках, розкладених на великому килимі, який покривав підлогу.

— Фармандар питає про наше здоров'я, — переклав Трубачов.

— Скажіть йому, що повітря його батьківщини добре вплинуло на наше здоров'я, і це допомогло нам перемогти той біль у душі, який викликала тимчасова розлука з рідною землею, — відповів професор.

— Пішак, доходячи до краю шахової дошки, стає ферзем. То чи не те ж стає з людиною, яка доживає до мудрої старості? — сказав Голям Салех, якому дуже сподобалася відповідь Григорія Микитовича. — Моя повага до професора безмежна, як небо над нашими головами, а моя пошана до його молодих друзів живиться цією повагою, як місяць живиться сонячним світлом. Я бачу, що в мудрого професора є дуже розумний помічник, доказом чого служить його широке чоло, ясносірі очі, широка долоня й великий проміжок між великим і вказівним пальцями. А дивлячись на вашу юну супутницю, я тільки тепер зрозумів весь сенс загальновідомого твердження про те, що господь великий і славний усім людям красу вклав у очі й брови, витонченість — у ніс, солодкість — у губи і зуби, свіжість — в шкіру обличчя, волосся ж створив для прикраси.