Антін Мухарський - Смерть малороса або ніч перед трійцею

«Цікаво, — подумалося собаці, — а що він тут робить?»

Відповідь на це питання, цікаво було б знайти і тілу, що мугикаючи і стогнучи потяглося рукою до рота і витягло з нього довгу брудну ганчірку, заляпану машинним маслом і важко застогнало. Потім тіло трохи підняло голову і, озирнувшись назад, побачило увіткнутий в сраку осоковий віник. Від того видовища тіло дрібно затряслося і Білий почув те, що називалося людським плачем. Тіло плакало. Плакало довго, гризучи землю під собою.

«Невже це можна їсти?» — подумав собака і теж понюхав землю.

Земля пахла, м'ятою і любистком, а ще корінням пшениці, комахами, трохи мишами і звичайним пилом.

«Ні, її їсти однозначно не можна» — подумав Білий про землю, але ж тіло її їло, і це був факт!

Від розпачу і відчаю наш герой, учепившись в неї руками, гриз звичайну українську землю! Земля забивалася в рота, тріщала на зубах, засліплювала очі. А він стогнав, і гриз її, трясучись від страху смерті, відчаю і спізнілого покаяння, бо не хотів вмирати!

«01 666 КВ» — цей номерний знак, який він побачив прямо у себе над головою в яскравому світлі фар, це майже єдине, що він запам'ятав з усього того, жаху, який почав з ним коїтись тоді, коли три найлютіших «плисецьких» чорти у саму темну пору доби, коли ще й півні не співали, накинулися на нього і катували так люто, що пекло, здається, настало для Лесика на землі! А як загорлав у Плисецькому вогняний птах Жора, віщуючи новий день, то, певне злякавшись, втекли кинувши його помирати серед безмежних українських полів, на простій битій дорозі.

Останнім зусиллям волі витягши з сідниць встромлений туди «чортів букет», Лесь перевернувся на спину і лежав просто неба дивлячись в його неосяжну, всипану зорями глибочінь і благав єдиного, хто міг його почути і допомогти, благав самого Господа про спасіння.

«Господи, — линула до небес, мішаючись із слізьми, землею і свіжою кровію його покаянна молитва. — Прости усі страшні гріхи мої. Збережи мені життя моє і я буду вічним твоїм боржником Господи! Благаю, не залиш без надії, ницого раба твого. Пробач мені зраду мою, Господи, що спокусився на земну славу, я поставив гординю серця свого вище за твої небесні заповіді. Зрікаюся і проклинаю князя світу цього Сатану і плачучи припадаю до стоп твоїх, Господи! Почуй мольбу немічного раба твого! В ім'я Отця, Сина і Святого Духа! Амінь!»

І зглянувся Господь на грішника! І сталося диво! Після співів перших півнів, розсіялася тьма смертна, і у ній виблиснули фари патрульної машини ДАІ, у якій в образах старшого лейтенанта Жмаченка та прапорщика Квача, сиділи два янголи.

Побачивши прямо посеред полів припарковану біля узбіччя червону БМВ, «янголи» зупинилися біля неї.

«Ні хуя собі, а хто її отак вночі кинув посеред поля?» — збивши на потилицю фуражку чисто гіпотетично запитав «янгол» голосом Жмаченка.

«Та хуй його знає, таваріщ старший лєйтєнант, зараз по базі перевіримо — відповів більш досвідчений «янгол», отой, що був Квач, обходячи машину кругом і світячи ліхтариком у вікна. — Ох ні хуя ж собі, та тут же ж крові повно!»

«Де?» — аж підскочив на місті «старшой».

«Та оно і в салоні на задньому сидінні, а оце ні хуя собі! Уся ганчірка в крові! — надибав Квач променем скривавлений рушник, що лежав трохи осторонь дороги».

«Піздєц, Вітька, викликай «Беркут» та «швидку»! Ну ми, блядь, вляпалися! Ні хуя собі, у нас в районі таке…» — з тими словами один з «янголів» чкурнув до патрульної машини і зв'язавшись по рації з головним постом, «запросив підмогу».

Поки чекали на «Беркут», сталася ще одна цікава подія.

Хвилин за п'ять, коли «янголи», прикидаючись ментами, типу курили, та щоб не палити дарма бензин заглушили мотор у патрульній білій «Ладі», то з боку поля почули крізь відкриті вікна далекий чи то крик чи то свист, словом, якийсь неприродній звук.

«Тихо!» — підняв угору палець той, що удавав Жмаченко.

За якусь мить звук повторився знову. Це, здається був звичайний людський крик, тільки дуже далекий і зовсім неголосний.

«Хтось кричить! Десь там в полі…».

І знову напружена тиша, а потім вже знайомий звук.

«Точно кричить! Бери ліхтар, пішли подивимось… Пістолет дістань про всяк випадок».

В полі метрів за триста від траси, вони знайшли зовсім голого, лисого скривавленого чоловіка, який звиваючись курною дорогою усім тілом, з останніх сил повз у бік патрульної машини, благаючи про допомогу.

Коли ж за десять хвилин на місце події з Василькова прибули два джипи до зубів озброєних «Беркутівців» у бронежилетах, а вже за ними й швидка допомога, то «янголи» вже володіли усією необхідною інформацією.