Янка Мавр - Амок

Через двадцять-тридцять метрів намацали дно. Точніше сказати, це було не дно, а різної вишини стовпи, які то виглядали з-під води, то лишалися внизу, ніби палі під мостом. Такі самісінькі стовпи були і по боках печери. Спочатку нічого не можна було розглядіти, однак згодом очі звикли, і виявилося, що вся печера складена з таких стовпів, які звисали навіть вверху. Вони були рівні, переважно шестигранні, кінці їх були так само рівно зламані, і здавалося, все це зроблено руками людини. Насправді ж це були природні, так звані базальтові стовпи з застиглої лави, розмитої водою.

Стовпи були мокрі, слизькі, і триматися на них було дуже важко. Втікачі якось вилізли на них і почали чекати.

Лише тепер почули вони в печері гармонійні чудові звуки. Здавалося, тисячі малесеньких срібних дзвіночків дзвеніли в усіх кутках. Звучало все: і повітря, і стіни, і вода, і стеля. Але окремих звуків не можна було розрізнити: всі вони зливалися в прегарну мелодію. Мимоволі хотілося сидіти нерухомо і слухати цю таємничу чарівну музику.

— Знов музика? — вигукнув Гейс. — Невже ж знову риби дають нам концерт?

— Ні, — засміявся Салул, незважаючи на серйозність становища, — це краплі падають зверху, і розноситься луна.

Але їм було не до музики. Треба було чекати серйозних подій. Надворі щохвилини ставало світліше й світліше. Видно, зійшло сонце. Попереду виднілася половина входу в печеру, через який можна було бачити лише близький відрізок моря. Відбите від води блакитносіре світло створювало в печері таємничий морок.

— А що ми робитимемо, коли вони полізуть сюди? — промовив один з рибалок. — Зброї у нас нема. Чи знайдеться вихід звідси?

При цьому всі оглянулись назад, де чорнів хід в глиб печери.

— Тут ми ще поборемось! — строго сказав Салул.

— За таких умов лізти сюди і прямо нападати їм немає сенсу, — додав Гейс. — Вони можуть лише зачинити нас тут і вартувати.

— Принаймні ми матимемо перепочинок, а там побачимо.

Надворі панувала тиша, наче нікого не було і нічого не трапилось. Через півгодини втікачі помітили, що вода досягла того місця, де вони сиділи.

— Починається приплив, — сказали вони і піднялися трохи вище.

Та через деякий час вода добралася й туди.

— Доки ж вона буде підійматись? — вже з тривогою загомоніли вони. — І невідомо, в якому стані зараз приплив: починається чи кінчається?

Вилізли ще вище. Далі — більше. Ось уже вода заповнила весь вхід. Товариші забилися в найглухіший куток печери. Тут уже не було стовпів, але замість цього випирались гострі роги застиглої лави.

Вода біля входу булькала. Через деякий час люди відчули, що їм стало погано: важче було дихати, загуло у вухах.

— Тиск повітря збільшується, — сказав Гейс. — Доведеться витримати ще одну неприємність.

Раптом почувся страшенний гуркіт, ніби вибух. Земля здригнулась, вода завирувала, кинулась на них і мало не змила.

Зате на кілька хвилин стало легше дихати.

— З гармати стріляють, хочуть розбити печеру, — промовив Салул.

— Не розумію я їх, — задумливо сказав Гейс. — Невже води заради кількох чоловік думають зруйнувати скелі? На це у них невистачить ні гармат, ні снарядів. Та тепер, коли вхід закрито, вони повинні стріляти просто по суцільній горі. Не розумію.

А тиск повітря знову почав збільшуватись. У найважчу мить почувся вибух, і після цього на деякий час стало легше дихати. Але від кожного вибуху в печері робилося щось незвичайне. Вода кидалася вгору, ніби під нею вибухнула міна, а в повітрі здіймався такий вихор, що не можна було утриматись на місці.

— Невже вони пускають на нас міни? — здивувались товариші.

Але не було помітно руйнування, яке повинно бути від міни. Знову стало важко дихати, навіть важче, ніж раніше. І знову вибух освіжив повітря. Так повторилося кілька разів. Перерви між вибухами ставали дедалі довшими, але разом з тим і все важче було переносити посилений тиск повітря. Найголовніше ж — після кожного вибуху вода підіймалася все вище й вище. Втікачі лізли все далі й далі, а вода все наздоганяла їх.

— Розумію тепер, в чому справа! — крикнув раптом Рейс. — Ми знаходимось наче в порожній пляшці, яка повернута боком і наповнюється водою. Вибухи — це булькання у великому масштабі. — Щоразу виходить повітря (тому нам тоді і дихати легше), але ж зате на його місце входить вода.

— Отже?.. — виразно сказав Салул.

— Отже, все залежить від того, чи підвищиться приплив настільки, щоб наповнити нашу пляшку. Є ще надія, що повітря в тому кутку, де ми знаходимось, не матиме такої сили, щоб вирватись геть.