Янка Мавр: Амок

— Ні, — казав він, — такі справи сміхом не кінчаються. Все ще попереду.

— А що вони можуть зробити з нами? — запально сказав мічман. — Найгірше, що може бути, — це те. що ми і вони разом злетимо в повітря.

— Ну, вони можуть зробити так, що ми самі злетимо, а вони будуть на човнах.

— Краще загинути на своєму посту, ніж зганьбити честь голландця! — сказав мічман, але одразу відчув, ніби холод пробіг по спині. Разом з тим його охопив жаль, що тоді все його геройство пропаде марно: не почує він і не побачить своєї слави, не дивитимуться на нього з захопленням дівчата.

Тихо і сумно стало в каюті. Кожен думав: що буде? Але ніхто з них, здавалось, так не страждав, як молодий механік Гейс.

Це був чоловік років двадцяти шести з темним засмаглим обличчям, але світлим волоссям. Він то бліднув, то червонів, то сидів нерухомо із заплющеними очима, то ходив з кутка в куток. Видно було: в ньому відбувається щось незвичайне, він переживає щось більше, ніж усі інші.

Навіть ван-Хорк звернув на це увагу і з сміхом сказав:

— Еге-ге, братіку Гейс! Не думав я, що ти така баба. Чого це ти розкис? Не сумуй. Ще побачиш, як їх вішатимуть.

Гейс нервово здригнувся й вийшов за двері, нічого не відповівши.

— Хто б міг подумати, що Салул — зрадник! — задумливо сказав лікар. — Хто знає, може, серед нас теж є зрадники?

— Дикуни завжди будуть невдячними, скільки б добра їм не робили, — впевнено відповів мічман. — Вони тільки того шануватимуть і навіть любитимуть, хто їх міцно тримає в руках і кого вони бояться. А в нас, на жаль, почали про це забувати.

А «дикуни», в кількості двадцяти чоловік, сиділи тим часом окремо в своїй каюті і прислухалися, що робиться нагорі.

— Нічого не вийде з цього, — сказав один. — Білі дуже сильні. Он скільки сотень років вони панують, і ніхто ніколи не міг їх перемогти.

— Якби й пощастило захопити корабель, — сказав другий, — все одно з одним цим кораблем нічого не зробиш. У них є багато інших кораблів, і вони зловлять нас.

— А шкода Салула, він був такий добрий товариш.

— Чого ж ти його жалієш?

— Занапастив своє життя, розстріляють його.

— Але поки що він сам може розстріляти їх.

— Так це ж поки що, а кінець відомий. Що можуть зробити кілька чоловік?

— А хто заважає і нам приєднатися до них?

— Ну, то що ж з того? Замість тридцяти чоловік розстріляють п'ятдесят, а користь однакова.

— От якби увесь народ разом піднявся, тоді була б зовсім інша справа! Тоді б вони вже нічого не вдіяли, бо нас було б принаймні тисяча чоловік на одного.

— Вистачило б і двох чоловік на одного, аби тільки дружно, разом.

— Воно то так, але як це зробити, щоб усі одразу? Тоді і я згодився б піти.

— В усякому разі комусь треба розпочати. Ось вони й почали. Ну, а ми…. Невже ж ми підемо проти своїх братів?

Обережно, озираючись по сторонах, шепотіли між собою «дикуни» у формі королівського голландського флоту. Може, серед них є такий — і напевне є, — який побіжить до панів і перекаже цю розмову, але ті, хто наважився висловити такі революційні думки, вирішили приєднатися до своїх і знали, що принаймні в цю мить їм нічого зробити не зможуть.

— Невже ж я повинен убити мого брата Салула, щоб захистити життя мічмана ван-Хорка, який нас обох пригноблює?

— Ми і не будемо його вбивати, кожна людина хоче жити. Я не вірю, щоб кілька чоловік могли визволити всю країну, і не хочу марно підставляти свою голову. Ми можемо співчувати їм і навіть допомогти чим-небудь, але так, щоб самим не позбутися голови. Якби всюди і всі разом — тоді інша оправа.

— А я вважаю, що це звичайний розбій. Захотілося чоловікові поживитися за чужий рахунок, захотілося самому стати паном — от він і почав..

Це сказав Гоно, гультяй і пройдисвіт, який у своєму житті цікавився тільки картами й горілкою.

Всім стало ніяково, наче з'явилася чужа, незнайома людина. Розмова припинилася, всі подумали: оце і є той, який все перекаже начальству.

Тоді підвівся Сагур, один з кращих свідомих матросів.

— Слухай, Гоно! Твоя собача душа не зрозуміє людських почуттів. Краще ти йшов би на своє місце — до порога своїх господарів. Там ти потрібен, а тут тобі нічого робити.

Присутні задоволено загомоніли. Гоно побачив, що дав маху, бо ще невідомо, хто переможе, і почав виправдуватись.

— Чого ти визвірився? Я висловив таку самісіньку думку, як і інші, ті, хто не хоче даремно лізти в зашморг. А взагалі я такий же яванець, як і ви, і так само бажаю добра своєму народові.