Янка Мавр - Амок

Далі знову були плутані коридори. Підійшли до масивних дверей, відчинили їх, піднялися по східцях, пройшли ще по закапелках, і, нарешті, Піп впізнав, що вони перебувають у храмі.

Підвели його до стіни, штовхнули в комірчину і замкнули двері. Потім кроки затихли, і він лишився сам. Слабке світло від вогню чи від сонця розпливалося в храмі і давало той самісінький морок, який він бачив раніше. Через п'ять-десять хвилин око його звикло, і він почав роздивлятись навколо.

Передусім він помітив, що в комірчині можна було тільки або стояти, або сидіти. Згодом побачив, що в дверях цієї комірчини є дірка, через яку і проникало трохи світла. Потім відчув під ногами грязь і, звісно, сморід. І тоді тільки він догадався, що перебуває в такій самій комірчині, в якій був факір.

«Невже ж і мене так само триматимуть тут п'ятнадцять років? — подумав Піп з жахом. — Краще вже тоді смерть одразу!»

Дірка в дверях мала такі розміри, що хоч не всю голову, але обличчя протиснути можна було. Піп висунувся й пізнав те самісіньке місце, де він недавно стояв, але, на його думку, факір мав бути не в цій комірчині. Піп глянув убік і відсахнувся.

Навпроти, трохи навскоси, були такі ж двері, і звідти позирали на нього білі очі факіра…

От, виходить, яке сусідство! Невже ж отак доведеться провести все життя? Невже вони силоміць хочуть зробити з Піпа святого?

Нерви не витримали, і Піп заплакав. Плакав він досить довго і голосно схлипував. Зате потім відчув себе трохи краще, легше. І ось почувся йому якийсь замогильний голос. Це факір втішав його!..

Але від цієї втіхи по всьому тілу побігли мурашки.

Це був справжній голос з того світу. Глухий, монотонний, якийсь скрипучий — він промовив щось довге, ніби молитву або цитату з книги, і з цих слів, а більше з тону, Піп усе ж таки зрозумів щось на зразок того, що життя і смерть — одне й те ж, що все на світі марне і що щасливий лише той, хто спроможний вбити своє тіло, щоб піднести і вдосконалити свій дух…

Але дивна річ: чи то ці мудрі думки, чи монотонний голос, чи, може, навіть безпосередній вплив факіра — зробили те, що Піп трохи заспокоївся. Все те, що з ним сталося, почало здаватись уже не таким жахливим; навіть думка, що йому доведеться просидіти тут увесь вік, його не так лякала. Зараз же і в нього з'явилися різні мудрі думки.

«Ось, — думав він, — цей факір добровільно сидить тут п’ятнадцять років і почуває себе щасливим. Мабуть, це недаремно, мабуть, у цьому справді є щось хороше. Інакше навіщо б люди так робили? Кожному з дитинства відомо, що все навколишнє ми сприймаємо так, як почуваємо себе. Коли я почуваю себе пригніченим, нещасним, сумним, тоді все навколо — і люди, і сонце, і хата, і само життя — здається огидним, неприємним, нудним, нецікавим. А коли я почуваю себе задоволеним і щасливим, то найгірша погода, хата і люди — все здається приємним, цікавим, хорошим. Отже, наше самопочуття робить нас щасливими. Отже, коли створити в собі таке самопочуття, як у цього факіра, то можна непогано прожити свій вік і тут…»

Ці, думки і настрій так заспокоїли його, що він стоячи почав дрімати, а потім сів і заснув. Скільки часу він так спав, невідомо. Але прокинувся з дуже неприємним почуттям: ноги його задерев'яніли, у рукаві й на шиї щось лазило.

Усі мудрі думки розвіялися, як дим. Холодний, безмежний розпач охопив душу. Не тямлячи себе, Піп ударився об двері, і… вони відчинилися. Комірчини призначалися для факірів — ніхто, звісно, не розраховував, що факіри ломитимуться в двері, і петлі робилися не дуже міцними. До того ж вони поржавіли чи погнили за сотні років.

Піп вийшов. Невідомо, котра була година, але, видно, стояла пізня ніч, бо, незважаючи на той самий сірий морок, тіні в кутках були дуже чорні. Глянув на вікно свого сусіда, — той стоїть собі, ніби не зрушив з місця за весь цей час, а в очах його наче докір: «Чого ти, дурню, тікаєш від свого щастя?» Піп постарався швидше відійти од нього.

Він почав никати по божниці. Хоч і знав, що виходу для нього тут не лишили, але інстинктивно шукав його. Оглянув різні кутки, помітив кілька дірок-входів, але довго не міг наважитися лізти туди. Хто знає — може, потрапиш ще в гіршу біду? А сірників не було, намокли.

«Та все одно гіршого нічого не може бути!» вирішив, нарешті, Піп і поліз в одну дірку. Посуваючись навколішках, він дійшов до якихось східців, зійшов угору, але далі ніякого виходу не було. І навіть не можна було знайти якихось дверей. Довелося повертатись назад.