Десять кілометрів дорога тяглася між кампонгів, полів і садів. Потім почався кам'янистий пагорб, а за ним — ліс. Справжній ліс, природний, безлюдний, якого Піп досі ніколи не бачив.
Серце Піпа билося трохи дужче; він відчував якусь урочистість, піднесення; через кілька хвилин він буде в незнайомому, таємничому тропічному лісі, про який мільйони людей з захопленням читають книжки, а бачити могли тільки одиниці, і в тому числі буде він, Піп. Він зустрінеться з небезпечними тиграми, зміями, носорогами, яких люди бачать лише в зоопарках, за гратами, а на волі бачили тільки одиниці з одиниць, і в тому числі буде він, Піп. його чекають хоч і небезпечні, але дуже цікаві пригоди, випадки, які ваблять усіх людей, що читають про це книжки і, лежачи на ліжку, готові рискувати своїм життям, аби тільки опинитися в такому становищі. Але мрії їх назавжди лишаються мріями, в тон час як він, Піп, наближається уже до дійсності. Зрозуміло, як усе це повинно було хвилювати й бадьорити шановного мінгера Піпа.
Дорога зникла. Хаон веде експедицію знайомою тільки йому стежкою. Попереду височіє ряд яванських дубів, ніби вартові, які захищають вхід до лісу. Могутні, з гладеньким листям, вони особливо цікаві своїми сплющеними жолудями. Поруч з дубами розрослися лаврові дерева, фікуси та різний чагарник. Ще кілька кроків — і дорогу перегородили ратангові пальми. Тонкі стовбури чи стебла їх, не товщі за руку, досягають сотні метрів завдовжки, звиваються і крутяться, ніби змії, і по землі, і в повітрі, і на вершинах дерев, соком яких вони живляться. Піп сунувся пролізти поміж них, але зараз же відчув, що хтось стягнув з нього шапку. Озирнувся — шапка гойдається в повітрі.
— Що за біс? — вилаявся він.
— Обережніше! Назад! — крикнув Хаон. — З цими ратангами мати справу небезпечно.
Піп повернувся, щоб зняти шапку, але ззаду його вже тримали й кололи з десяток гачків. Він почав звільнятися від них, але напоровся руками на якісь гострі палиці. Виступила кров; справа оберталася не на зовсім приємне.
— Не ворушіться! Почекайте! — крикнув Нонг і підбіг на допомогу. Обережно, одну за одною, він одрізав своїм крисом усі колючки, і лише тоді Піп звільнився.
— Чи це всюди в лісі так буде? — звернувся збентежений Піп до провідника.
— Не всюди, але й не рідко, — відповів той. — Тут можна чекати перешкоди на кожному кроці.
Лише кілька кроків вони пройшли, а вже неприємні перешкоди. Що ж буде далі? Недарма цей край лишається неприступним. Недарма сюди ніхто не ходить.
Але незабаром Піп забув про пригоду. Перед ним з'являлися все нові й нові цікаві рослини. Самих тільки пальм скільки порід! І високі, і низенькі; в одних листя на недосяжній висоті, в інших вилазить просто з землі. І серед них славетна яванська пальма гебанг, яка цвіте лише один раз у своєму житті на п'ятдесятому році, а потім гине.
Помітивши на одній галявині цю пальму, на вершині якої серед листя (кожен листок — понад два метри завширшки), зібраного в один пучок, здіймалася, ніби величезний яскравий стовп, квітка, — побачивши той момент, який настає один раз на п'ятдесят років, Піп спинився в пошані і подумав: «Для цього одного варто приїхати з Європи!»
Але урочистий настрій було зіпсовано страшним смородом, який, здавалося, йшов від пальми.
— Чи не падло там яке? — сказав Піп і підійшов ближче.
Та сморід ішов звідкись ззаду, з-за пальми. Піп ступив ще кілька кроків і замість падла побачив на землі величезну квітку червоного кольору з білими і рожевими плямами. Розміром вона була з добре колесо; кілька бутонів, які ще не розквітли, мали вигляд головок капусти. Дивна, красива квітка прикувала до себе погляд Піпа, зате ніс його вперто відвертався вбік. Зграї мух носилися над нею, як над справжнім падлом.
— Невже це вона так смердить? — промовив Пін.
— Вона, туан! — відповів Хаон. — Це крубута.
У науці вона зветься рафлезія і живиться корінням інших дерев. Через неї колись загинув один вчений, який так зацікавився квіткою, так старанно почав вивчати її, що захворів і за чотирнадцять днів помер. Цікаво відзначити, що ця найбільша на землі квітка має дуже дрібне насіння, яке можна розглянути тільки крізь збільшувальне скло.
І наші мандрівники постаралися швидше відійти подалі від цієї красивої квітки. Ліс ставав усе густішим, і скоро вже зовсім не можна було розібрати, яка гілляка з якого дерева. Виділялися велетні-расалами, які подекуди були на п'ять метрів вищі за відому дзвіницю Івана Великого у Москві. Потім дорогоцінні теко-ві дерева, які дають такий міцний матеріал, що його не бере сокира. Та де вже там перелічити дерева, яких у яванському лісі росте понад тисячу п'ятсот порід?
Читать дальше