Янка Мавр - Амок

Не дивно, що всі імперіалісти задоволені таким розв'язанням індонезійського питання.

На закінчення треба сказати кілька слів про головного маклера в цій операції — Сполучені Штати Америки. В той період, про який розповідається в нашій книжці, про американців в Індонезії було чути мало, Америка з'явилася на сцені в останні чотири роки.

Американські нафтові компанії захопили дуже багаті промисли на островах Борнео, Суматра, Банка, Нова Гвінея. На Яві і Суматрі будовано 10 американських нафтоперегінних заводів. Американський сталевий трест одержав монополію на видобуток нікелю на Целебесі. Під контроль американців підпали голландські підприємства по видобутку олова на островах Банка та Біллітон. Американським монополіям належить уже понад мільйон акрів каучукових плантацій в Індонезії. Швидкими темпами відбувається процес скуповування у голландських фірм гірничих підприємств та різних плантацій — цукрових, хінних, кофейних, кокосових.

За короткий час американські капітали досягли половини всіх капіталовкладень в Індонезії. Крім усього цього, американці оволоділи портом Сурабайя і створили там велику базу; особливо цікавляться США голландською Новою Гвінеєю, яку чомусь не включено до складу Індонезійських штатів. Одним словом, заробіток на «священній війні проти комунізму» американські капіталісти мають непоганий.

Минуло вже кілька місяців після створення Сполучених Штатів Індонезії. Індонезійське питання вважається «розв'язаним». Американці задоволені. Голландці задоволені. Але це не значить, що в новоствореній Індонезійській республіці все гаразд. І справді, звідти надходять повідомлення, що країна хвилюється, ніби океан після бурі. Боротьба йде і між політичними партіями, і серед різних національних та релігійних угруповань, і між бідними та багатими.

Проте все це відбувається у зовсім інших умовах, ніж 24 роки тому. Голландські колонізатори тепер не «туани», а дрібні хижаки, з якими вже не важко справитись. Яванці тепер не «тубільці», а господарі своєї країни. Це вже не «перший почин» купки повстанців, а справа всього індонезійського народу, який прагне добитися повної незалежності своєї батьківщини. Може, нам доведеться колись дописати до цієї книжки ще один епілог, останній, а поки що — боротьба триває…

Березень 1950.

1958 рік. Тридцятий рік після написання цієї книжки. Знову готується перевидання її, цього разу українською мовою.

Що ж ми можемо сказати через тридцять років?

Насамперед пригадується той час, про який розповідається у нашому творі. Могутня Британська імперія тоді впевнено володіла Індією, Бірмою, Малайєю, Цейлоном та ін.; Франція — Індокитаєм, Голландія перетравлювала свою «перлину», більшу від неї в сорок разів. Європейська громадськість знала з підручників географії, що Ява, як і весь Малайський архіпелаг, — первісна країна, заселена «дикунами»…

І ось коли «найтихіший і найспокійніший народ у світі» повстав після майже двохсотлітнього мовчання, Європа була вражена і зацікавлена цією подією. Величезний інтерес викликало повстання яванців і в автора цієї книжки. Прочитавши у французькому есперантському журналі статтю, де розповідалося про те, як яванські повстанці захопили голландський військовий корабель, автор зібрав ще «тепленькі» матеріали з нашої преси, написав на Яву і в Голландію своїм друзям-есперантистам і через деякий час мав вичерпні відомості про все, що його цікавило. Звісно, в розпорядженні були й усі інші книжки про Індонезію. З них особливо цінною була книга російського консула на Яві Бакуніна, який прожив там п'ять років наприкінці минулого століття.

Назву романові автор демонстративно взяв з відомої повісті Стефана Цвейга «Амок», щоб показати справжнє, соціальне значення цього слова, а не ту містику, яку вивів австрійський письменник у своєму творі.

Багато років автор відчував і навіть тепер ще відчуває себе незручно, знаючи, що читачі думають, ніби значна частина незвичайних і звичайних подій, описаних у романі, вигадана ним. Насправді ж це далеко не так. Трапився навіть один випадок, який говорить про зовсім інше: автор вигадав «з голови», написав про збори повстанців напередодні виступу в якомусь забутому стародавньому храмі і сам чи не найбільше здивувався, коли через два-три роки прочитав у журналі «Коминтерн», що такі події мали місце в дійсності…

Так створювалась ця пригодницька книжка про далеку, незнайому, екзотичну країну, «покірну» колонію, господарям якої, як і іншим колонізаторам, і на думку не спадало, що вона колись може стати вільною, незалежною державою.