Вадим Кожевников - Щит і меч

Тепер він лежав на дні яру догори колесами. Дверцята заклинило, і витягти шофера з кабіни не вдалося. Штейнгліц скористався рацією на транспортері, щоб повідомити капітана Дітріха про пригоду, що стосувалася того як контррозвідника.

Йоганн запропонував перевернути фургон з допомогою транспортера. Водій рішуче відмовився: сказав, що при такій крутизні спуску це неможливо і він не хоче стати самогубцем.

Вайс звернувся до Штейнгліца:

— Дозвольте?

Майор повільно опустив повіки.

Зрозумівши це як згоду, Вайс відсторонив водія, вліз у транспортер і зачинив за собою важкі сталеві дверцята. Чи то задля того, щоб позбавити страждань людину, сплющену в кабіні грузовика, чи то щоб опинитися самому в цій могутній, озброєній двома кулеметами машині з тісним, наче труна, кузовом, — він сам не знав навіщо…

Тільки-но він почав спускатись, як одразу відчув, що ця багатотонна машина не хоче слухатися. Весь її сталевий тягар немовби перелився на один борт, наче машину заповнювали тонни ртуті і тепер ця ртуть хлюпнула вбік, і нічим не втримати смертельного крену. І коли, ввімкнувши мотор, Йоганн рвонув машину назад, цей рідкий сталевий тягар теж перелився назад. Ще секунда — і машина почне перекидатися з торця на торець, як колода. А він повинен примусити її сповзти повільно і покірно, ледь ялозячи загальмованими колесами в напрямку, протилежному до спуску. Борячись з машиною, Йоганн проймався все більшою й більшою зневагою до себе. Навіщо він запропонував це? Щоб по-дурному загинути, так? Чи покалічитися? Він не мав на це права. Коли з ним щось скоїться, це буде найбездарніша розтрата сили, неначе він сам себе викрав із тієї справи, якій мав служити. І чим більша зневага до себе охоплювала його, тим з більшим завзяттям, осатанінням, відчаєм боровся він за своє життя.

Йоганн так знеміг у цій боротьбі, що, коли, здавалось, останнім зусиллям все ж таки змусив транспортер покірно сповзти на дно яруги, він ледве зміг попасти в тремтячі губи сигаретою.

Тим часом на місце події під'їхав Дітріх і два полковники в супроводі охорони. І санітарна машина.

Йоганн і тепер не звільнив місця водієві транспортера. І коли за фургон зачепили троси і могутній транспортер перевернув його, Йоганн під'їхав ближче й, не вилазячи на землю, став спостерігати все, що робилося.

Солдати, штовхаючи один одного, намагалися відчинити пом'яті дверцята. Йоганн вийшов з транспортера, скочив на підніжку фургона з другого боку, заліз на радіатор і з нього переповз у кабіну, бо лобове скло було розбите. Чоловік, що лежав тут, не ворушився. Солдати, впоравшись нарешті з дверцятами, допомогли відігнути рульову колонку й витягти шофера. Поламане, липке тіло поклали на траву. Клапоть здертої з лоба шкіри закривав обличчя шофера.

Штейнгліц підійшов, нахилився і акуратно підняв клапоть на лоба скаліченої людини. І в цю мить Йоганн побачив обличчя шофера. То було обличчя Бруно.

Водій транспортера спрямував засвічені фари на розпростерте тіло.

Санітари принесли ноші, підійшов лікар із сумкою медикаментів.

Але розпоряджалися тут не полковники, а представник контррозвідки капітан Дітріх. Дітріх наказав оглянути пораненого тут таки, на місці.

Лікар розрізав мундир на Бруно. З грудей стирчав уламок ребра, що пробив шкіру. Одна нога вивернута. Кисть руки роздушена, розплющена, схожа на червону рукавичку.

Лікар випростався й сказав, що ця людина вмирає. І не варто приводити її до пам'яті, тому що, крім мук, це їй нічого вже не дасть.

— Він мусить заговорити, — твердо мовив Дітріх. І, посміхнувшись до лікаря, додав: — Я вам дуже раджу, гер доктор, не втрачати часу, якщо, звичайно, ви не хочете втратити дещо важливіше.

Лікар почав квапливо відламувати шийки ампул, наповнював шприц і знову й знову колов Бруно.

Дітріх одразу ж підбирав кинуті, спорожнені ампули. Лікар оглянувся. Дітріх пояснив:

— Гер доктор, ви дозволите потім зібрати невеличкий консиліум, щоб встановити, наскільки сумлінно ви виконали моє прохання?

Лікар зблід, але руки його не здригнулися, коли він знову встромив голку в груди Бруно. Йоганнові здалося, що штрикав він у самісіньке серце.

Бруно з хрипом зітхнув, розплющив очі.

— Чудово, — похвалив лікаря Дітріх. Наказав Штейнгліцу: — Зайвих — геть… — Але лікаря попросив: — Лишіться. — Присів на землю, помацавши спершу її долонею, сказав невдоволено — Вогкувато.

Штейнгліц скинув із себе шинель, склав і підсунув під зад Дітріхові. Той подякував кивком і, нахилившись до Бруно, сказав з посмішкою: