Вадим Кожевников - Щит і меч

Вона пухнаста блондинка, тонка, висока, нервова, чутлива до найменшого прояву до неї уваги чи, навпаки, неуваги. На її обличчі мимоволі вмить відбивалося те, що її зараз схвилювало. Це була якась незвичайно виразна міміка оголеної чутливості, що підбивала найменший відтінок переживання.

Ця пара не належала до обслуговуючого персоналу. Вони були тут на особливому становищі, коли судити з того, що глухонімий поводився так, начебто не помічав нікого а тих, що сиділи за столом, а ті не наважувалися в його присутності, користуючись глухотою цих двох людей, говорити про них щось образливо.

Одного разу в їдальні обідав приїжджий унтер-офіцер — здоровенний вгодований баварець. Кинувши крадькома погляд на глухоніму, він сказав сусідові:

— Нічогенька жіночка, я б не проти ближче познайомитися з нею.

Глухонімий устав, повільно підійшов до унтер-офіцера, коротко вдарив по шиї ребром долоні. Підняв, тримаючи під пахви. Знову посадив на стілець і вернувся до дружний. Ніхто з присутніх навіть не ворухнувся. Обідали собі, наче нічого й не сталося.

Йоганн знав цей спосіб бити, він викликав короткий параліч від больового шоку.

Унтер-офіцер з білим, мокрим од поту лицем розкритим ротом хапав повітря. Йому було зле, він сповзав із стільця.

Йоганн вивів його на двір, потім завів до себе в кімнату, поклав на ліжко. Відчувши, що йому краще, унтер-офіцер встав і заявив зловісно, що глухонімому це коштуватиме веселенького знайомства з гестапо. І пішов у штаб розташування. Та скоро повернувся назад збентежений, пригнічений.

Поступово сатаніючи, він розказав Вайсові, чому рапорт начальству з приводу завданої йому образи був рішуче відхилений. Йоганн і сам почав догадуватись, що являє собою це дивне подружжя.

Канаріс вважав себе за новатора, залучаючи глухонімих до агентурної роботи. Він використовував їх для того, щоб у різних умовах мати можливість знати, про що розмовляють особи, які цікавлять його.

На відстані від об'єктів вистежування ці глухонімі агенти, спостерігаючи за артикуляцією губів співрозмовників, могли точно встановити, про що вони говорять. Якщо відстань була значна, застосовували бінокль або спеціальні окуляри з особливими скельцями, розрахованими на людей з добрим зором.

Але ця пара агентів виявилася штрафниками.

Вони приховали від свого шефа, що ждуть дитини. І, перебуваючи за межами Німеччини, сподівалися, що жінці пощастить народити.

Та їм довелося повернутися до родів.

Жінку на останньому місяці вагітності схопили на вулиці і, хоч вона була агентом абверу, привезли в госпіталь, де зробили їй кесарів розтин.

Жінці сказали: дитина мертва. А за життя матері боролися найкращі лікарі. Абвер не простив би їм втрати потрібної людини.

І тепер подружжя вислали сюди, як зловтішно сказав унтер-офіцер, «для карантину». Напочатку глухонімі «психували» й навіть пробували отруїтися газом. Та абвер поставив коло них наглядачів. І всі їхні подальші спроби вдатися до інших способів самогубства кінчалися нічим, і вони їх припинили, коли остаточно переконалися, що від служби абверу не можна потай піти навіть із життя.

Йоганн купив у дресирувальника собак вибракуване щеня й подарував його глухонімій. Спершу вона вагалася, чи брати його, благально, розгублено оглядалася на чоловіка. Він кивнув. Жінка жадібно схопила щеня, пригорнула до себе. Чоловік витяг гаманець, запитливо й суворо дивлячись на Вайса.

— Мені було б приємно, коли б ви прийняли мій подарунок.

Глухонімий подумав, сховав гаманець, простягнув сигарети. Закурили. Вайс сказав:

— Я працюю в майора Штейнгліца. Теж абвер.

Глухонімий кивнув. Вайс пояснив:

— Я змушений був допомогти унтер-офіцерові — вам могли загрожувати неприємності.

Глухонімий зневажливо випнув губи.

Жінка, тримаючи в одній руці щеня, другу простягла Вайсові й потисла його руку. Її обличчя було ніжне й невимовно сумне.

Вона зробила округлий жест над животом, похитала головою. В очах стояли сльози.

Чоловік міцно стулив губи, його обличчя стало суворим. Він постукав кулаком по голові, заплющив очі, потім скрушно розвів руками.

Вайс сказав:

— Я розумію ваше горе. Але жити треба.

Жінка показала пальцем на себе, на чоловіка, потім на щеня, похитала головою.

— Так, це правда, сказав Вайс, — людина не тварина. — Він помовчав, потім продекламував: — «Людина — це лише вкритий топким шаром лаку, приручений дикий звір».

Жінка гидливо від нього відсахнулася. Вайс пояснив: