Вадим Кожевников - Щит і меч

Біля воріт модлінської фортечної тюрми Вайс простояв більш як добу. Прикмети провокатора-поляка він добре запам'ятав і навіть у думці вклав їх у шифровку.

На світанку до машини підійшли майор і німець у цивільному. Вайс запитливо глянув на Штейнгліца.

— Лодзь, — наказав майор. Обличчя і в нього, і в його супутника були сердиті, стомлені.

Цілу дорогу обидва пасажири понуро мовчали. Коли під'їхали до Лодзі, цивільний сказав уривчасто:

— Якби він після всього вижив, можна було б, мабуть, погодитись на його прохання.

— Авжеж, — кивнув головою Штейнгліц. — Розстріл — це почесно.

Німець у цивільному всміхнувся, очевидно, згадуючи про щось кумедне, спитав хвальковито:

— Ти помітив, на нього спочатку справило приємне враження, — і зробив такий рух зігнутим вказівним пальцем, немов натиснув на спусковий гачок, — коли я в його присутності того пройдисвіта, який його зрадив?.. — Зітхнув. — Було добре продумано. Але ми зробили все можливе.

Майор кивнув, згоджуючись.

Йоганн спершу машинально додавав швидкості, але потім піймав себе на тому, що його тягне врізати машину разом з пасажирами в першу-ліпшу вантажну машину, і навіть прикинув, як зручніше з кабіни вискочити. Та це не було б розплатою. Це було б злочинною слабістю перед тією справою, якій він служив. Він примусив себе поступово збавити швидкість. Руки в нього стали вологі. Перед очима поплив туман. Йоганн відчув, як раптом він зразу ослаб від голоду, від безсонної ночі в машині, від усього того, що йому довелося зараз ворожити…

Але, зупинивши машину біля під'їзду готелю, відчинив дверцята, виструнчився, придержуючи їх ліктем, козирнув і, віддано дивлячись в лице Штейнгліцові, запитав:

— Які будуть далі вказівки, пане майор?

Не діставши відповіді, так само квапливо забіг наперед, штовхнув вхідні двері, взяв у портьє ключ, ідучи на певній відстані від Штейнгліца, піднявся сходами, знову забіг наперед і відчинив двері номера.

В номері став біля вішалки, з готовністю чекаючи розпоряджень.

Майор стомлено опустився в крісло, скинув спершу один чобіт, потім другий. Вайс подав йому пантофлі, забрав чоботи й пішов до машини.

З багажника витяг мазь для взуття, щітку і з такою люттю начистив чоботи, ніби хотів спокутати свою миттєву слабість у машині, ніби ця робота була добровільною карою за слабовільне, на мить, відступництво від чекістського обов'язку, який владно вимагає од нього постійної, невідступної мобілізації всіх душевних сил.

Коли Вайс приніс блискучі чоботи в номер, його пасажири спали: Штейнгліц — на дивані, людина в цивільному — на майоровій постелі.

Вайс узяв черевики й одяг людини в цивільному, вийшов у тамбур і так довго шукав на вішалці взуттєву й одежну щітки, аж поки ознайомився з усім, що було в кишенях пальта, штанів, піджака. Потім поклав одяг так, як його кинули на стільці. Спустився вниз, одвів машину в гараж, помив, відлакував замшею, заправив пальним.

Прокинувся, як і звелів собі, о 3-й годині ночі і о 4-й годині 27 хвилин закінчив шифровку телеграми й переніс її тайнописним складом на звичайну поштову листівку.

«Полковник Курт Шнітке, Курт Шнітке», — двічі написав Йоганн, щоб переконатись, що ім'я одного з керівників Кенігсберзького розвідувального відділення абверу, спеціалізованого для дій проти Радянського Союзу, розшифрують правильно. Він передав також, що Шнітке одержав секретний наказ про негайне сформування штату керівників для диверсійних шкіл на території Польщі, повідомив шифр адресу розвідувального відділення абверу в Кенігсберзі й те, що це відділення зажадало двадцять комплектів літнього обмундирування командного складу Червоної Армії.

На ранок, коли Йоганн подав машину до під'їзду готелю, майор наказав одвезти його на аеродром.

Уже виходячи з машини, Штейнгліц, як завжди, недбало процідив ледь чутно крізь зуби, не вимовляючи закінчень слів:

— Два дні. Тут. Година раніше, — й пішов, хизуючись виправкою істукана.

Ну що ж, значить, два дні свободи — добрий подарунок майора Акселя Штейнгліца радянському розвідникові Олександру Вилову!

На Гітлерштрасе Вайс зупинив машину біля розкішного кондитерського магазину «Союз сердець». Напису «Тільки для німців» на дверях і вітринах не було: уся ця вулиця особняків, з яких виселили поляків, стала центром чисто німецького району.

Військові, поліцейські патрулі й агенти в цивільному пильно охороняли національну недоторканність цієї частини міста. Вечорами на Гітлерштрасе поважно прогулювались виряджені юрби німців, і коли б експерт контори «Пакет-аукціон» пан Герберт знайшов час побувати тут, він побачив би на плечах, на головах і навіть на ногах цих німців багато привезеного на склади «Пакет-аукціону» після конфіскації в польських громадян.