Вадим Кожевников - Щит і меч

— Крім того, — вів далі своїм тьмяним голосом Лансдорф, — служба гестапо доставляє в «Адольфгітлершулен» людей, які підлягають вилученню. І курсанти не на умовних, а на справжніх об'єктах практикуються у допитах із застосуванням різних засобів впливу. А декого із цих доставлених випускають у парк наче на прогулянку, і той чи інший курсант самостійно розправляється з ним — блискавично і безшумно, але з таким розрахунком, щоб труп потім навівав жах. І, чи ви знаєте, ці зовсім молоді люди — від шістнадцяти років — дуже встигають. До речі, фрейлейн Ангеліка Бюхер, наша знайома, залічена на її просьбу до такої школи. І хоч Ангеліка — між нами, звичайно, — істеричка, вона вже стоїть на чолі жіночої п'ятірки. Їм дозволили практику на військовополонених, які працюють у навколишніх фермерів. І, уявіть собі, вони орудують так енергійно, що фермери незабаром не матимуть робочих рук. Я сподіваюсь, що так само успішно вони діятимуть, коли Німеччина зазнає окупації, — адже теперішні їхні акції відносно військовополонених згодом зобов'яжуть їх діяти так само з німцями, які схочуть співробітничати з окупаційною владою. — Заплющив очі, промовив сонно — Фюрер, мені переказували, дуже доброзичливо висловився про наших слухачів. Він сказав: «У моїх Орденсбургах виросте молодь, від якої світ з остраху відсахнеться; несамовито активна, владна, безстрашна, жорстока молодь — от що мені потрібної..»

Лансдорф помовчав, трохи розплющив очі і, строго дивлячись на Вайса, сказав:

— Природно, що слухачів вищих шкіл ми добираємо тільки із складу СС та гестапо. Це мають бути неперевершені майстри. І коли Радянська Армія перетвориться з діючої тільки на окупаційну і її офіцери та солдати почнуть ставитися до німецького. населення з тим простосердям та лагідністю, які властиві більшовикам, переконаним, що класові симпатії сильніші за національні антипатії, — отоді вся ця наша розпорошена армія помсти і почне орудувати, надихаючи радянським військам ненависть до німців. Природно, радянське командування вживе відповідних заходів. Але ніхто з наших людей не постраждав: спеціальна агентура передаватиме радянській окупаційній владі масові списки німців, які ніби брали участь у злочинах. І на терор червоних ми з ще більшою силою відповімо своїм, чорним терором.

Вайс надав обличчю кислий, понурий вираз, спитав:

— Власне, ви так звабливо розповідаєте, що я подумав, чи не хочете ви знову зробити мене вашим співробітником?

— Так, — сказав Лансдорф. — Саме так. Цінуючи ваш досвід роботи в абвері.

— Але я не збираюсь змінювати своєї посади. Крім того, мені здається, — на всякий випадок надумав похвалитися Йоганн, — я користуюсь прихильністю Шелленберга і…

— Я про це все знаю, — перебив Лансдорф. — Але я маю можливість переконати Шелленберга, що ваша служба у нас доцільніша.

— Добре. Я подумаю.

— Як довго?

— Це залежатиме від вас, — розв'язно сказав Йоганн.

Лансдорф запитально підняв брови.

— Оскільки я не позбавлений права вибору, я хотів би трохи докладніше дізнатися, що ви мені пропонуєте. Якщо це можливо, звичайно.

— Я дам наказ майорові Дітріху, і він, природно у відповідних межах, ознайомить вас з тією дільницею роботи, яку ми вам пропонуємо.

— Дітріх тут?! — вигукнув Йоганн. — І вже майор! Радий був би поздоровити його.

— Ви зможете це зробити вже зараз.

Лансдорф натиснув кнопку, наказав черговому офіцерові:

— Попросіть майора Дітріха.

Йоганн був навіть не радий, а просто щасливий, що Дітріх опинився тут. Він знав, як йому слід поводитися з Дітріхом і чим той йому завдячує.

І коли Дітріх увійшов, Йоганн аж засяяв усмішкою, але погляд його зберігав жорстку, непохитну вимогливість.

Провівши Вайса у свій кабінет, Дітріх сів поряд з ним на диван і сказав із співчуттям, але і з певним розчаруванням:

— До нас дійшла чутка, що вас повісили.

— Не мене, а мені, — поправив Вайс і вказав очима на залізний хрест, що прикрашав його кітель.

— Поздоровляю, — нудним голосом процідив Дітріх.

— Ви вже маєте досвід, — дружньо сказав Вайс, — і ви знаєте, що я вмію зберігати таємницю ваших злочинів, як найбільшу дорогоцінність.

— Не розумію вашого жартівливого тону! — обурився Дітріх.

— Даремно, — докорив Вайс. — Просто я даю вам зрозуміти, що в моїх очах усе це не має особливого значення, та й, мабуть, на загальному тлі не має вже такого кричущого вигляду. Правда ж? Тепер люди, куди більші, ніж ви та я, ладні чорт знає на що, аби тільки врятувати свою шкуру. Але ж ми з вами, хоч би якими ми там не були, ладні життя віддати за фюрера, правда ж? І у вовчих шкурах «Вервольфу» ми продовжуватимемо боротьбу, коли наші начальники щасливо евакуюються в Іспанію, Аргентіну, Швейцарію, Мексіку. Не виключено, що їм дадуть сховище і в США, хіба ж ні? А в цей час ми з вами будемо битись, як самотні вовки.