Вадим Кожевников - Щит і меч

Підійшов старшина військовополонених. Високий, сивуватий, із строгим виразом інтелігентного обличчя. Спитав охоронника німецькою мовою:

— Що сталось?

Охоронник сказав:

— Оцей ваш ударив у бомбосховищі пана радника.

Старший повернувся до сутулого в'язня:

— Василю Ігнатовичу, це правда?

Сутулий відповів похмуро:

— Спочатку поранених, потім дітей, жінок. А він, — кивнув на радника, — усіх розштовхував, хотів вилізти перший. Ну, я його закликав до порядку. Справді, стукнув.

— Ви порушили правила, — спробував пояснити радникові старший, — спершу годиться поранених, потім…

— Я сам є головний у цьому будинку! — закричав радник. — Нехай російські свині не вчать мене правил! — І спробував витягти пістолет з охоронникової кобури.

Вайс ступив до радника:

— Ваші документи.

Радник із задоволеною усмішкою дістав бумажник, вийняв посвідчення.

Вайс, не розкриваючи, поклав його в кишеню, сказав коротко:

— Районне відділення гестапо вирішить, чи повернути вам його, чи ні.

— Але чому, пане офіцер?

— Ви намагались у моїй присутності обеззброїти чина охорони. І матимете за це належну кару. — Обернувшись до охоронника, кинув зневажливо: — І ви теж добрі: у вас відбирали зброю, а ви поводилися при цьому, як боягуз! — Записав номер охоронника, наказав: — Відведіть затриманого і зробіть доповідь про його злочинні дії. Все!

І Вайс пішов би звідти, якби в цей час до руїн не підкотила машина і з неї не вискочив Зубов. Костюм його був запорошений цегляним пилом.

Старшина військовополонених виструнчився перед Зубовим і доповів по-німецьки:

— Прохід пробито, пожильців будинку винесено з бомбосховища на поверхню.

— Що з будинком сто двадцять три? — спитав Зубов.

— Потрібна вибухівка.

— Навіщо?

— Люди працюють, — похмуро сказав старший, — але стіна от-от упаде, і тоді всі загинуть.

— Ви ж знаєте: я не маю права давати вибухівку військовополоненим, — сказав Зубов.

Старший знизав плечима:

— Ну що ж, тоді загинуть і ваші, і наші.

— Ходім подивимось. — І Зубов махнув рукавичкою двом солдатам, які його супроводили.

Вайс вирішив залишитись. Він тільки перейшов на другий бік вулиці і, не поспішаючи, рушив за Зубовим і старшиною. Височенна стіна плоским громаддям височіла над руїнами. Зубов і старшина стояли біля її підніжжя і про щось радились.

— Сергію! — раптом крикнув старшина.

Від групи військовополонених відокремився худенький юнак і підійшов до старшого.

Потім Вайс побачив, як цей юнак із спритністю скалолаза став видиратися вгору по обламаному краю стіни. Він був оперезаний проводом, який змотувався з металевої котушки в міру того, як юнак підіймався. Добравшись до вершини стіни, він сів на ній, проводом втягнув пенькову кодолу і обв'язав. Її між прорізами двох вікон. Він втягував кодоли і обв'язував їх то навколо балок, то між прорізів. Закінчивши, він хотів на кодолі спуститися на землю, але старшина крикнув:

— Не смій, забороняю!

Юнак слухняно спустився по краю стіни. Потім військовополонені взялися за кодоли і, за командою старшини, стали разом смикати їх. Стіна похитнулась і впала.

Широко ступаючи, ішов від місця падіння стіни Зубов, обличчя його було озлоблене, губи стиснуті. Зупинившись, він став струшувати з себе пил. Вайс підійшов до нього. Зубов, випроставшись, ледве глянув на Вайса, сказав:

— Одного все-таки роздушило. — Скрушно махнув рукою і, раптом отямившись, здивовано вигукнув: — Ти? Тебе ж повісили!

— Як бачиш, ні.

— Зажди, — сказав Зубов, — я зараз.

Пішов у руїни і довго не повертався.

Знову почався наліт авіації. Стрясало землю, від вихору вибухової хвилі навколо знялися хмари кам'яного пилу. Але крізь нього Вайс бачив, як люди прокладали траншею, шукаючи місця, де було б зручніше пробивати прохід у бомбосховище.

Нарешті Зубов з'явився, але спершу він щось сказав своїм супровідникам, і ті, очевидно, виконуючи його наказ, поспішно виїхали машиною. Потім Зубов покликав старшину військовополонених, спитав:

— Ваші люди другу добу працюють не ївши. Наказати охороні відвести їх у табір?

— Ні, — сказав старшина, — як можна? Там, під землею, люди ж також мучаються. Навіщо ж кидати?

Зубов замислився, потім, пожвавішавши, порадив:

— Пробийте прохід он там, де теліпається вивіска кондитерської.

— Ми вже не маємо на це сили, — сказав старший. — Може, згодом, охочі… — Попросив: — Накажіть охороні, щоб не заважала.