Вадим Кожевников - Щит і меч

Тому Генріха ніби оберігало якесь священне табу. І він міг дозволяти собі вибрики, за будь-який з них наці, які посідали вищі пости, давно б розквиталися власним життям. Навіть його високопоставлений дядько мусив рахуватися з ним як з людиною особливою, що виявилася надзвичайно сприйнятливою до вольових флюїд самого фюрера.

А втім, з усього цього Йоганн Вайс знав тільки те, що Генріх Шварцкопф, незважаючи на розгульне життя і безкарні вибрики, за які іншого наці давно жорстоко покарали б, розкошував у Берліні і приймав запрошення в «кращі родини». І все ж, як з'ясувалося з розмов із ним, Генріх вважав себе глибоко ображеним і таким ошуканим, що не раз уже безцільно ризикував своїм життям, як зневірена людина, якій остогидло життя.

Переконавшись у цьому, Вайс міг, звичайно, легко підштовхнути Генріха на остаточне вирішення, треба було тільки познайомити його із свідченням Папке. Але чи можна вважати блискавичний спалах мстивої ненависті до вбивці свого батька досить міцним грунтом для того, щоб викликати такі самі гнівні почуття до всіх гітлерівців, до всього того, що породило їх?

Йоганнові здавалося, що він виявив у Генріховій душі хворобливу рану, яку той намагається приховати під удаваною невимушеністю і цинізмом. Але чи глибока ця рана — визначити поки що важко. Історія з Гольдблатом ще ні про що не свідчить. Лансдорф, наприклад, допоміг своєму домашньому лікареві-єврею емігрувати в Англію, жодного разу не вдарив на допитах полоненого, але, незважаючи на все це, Лансдорф був найзапекліший злодій, тільки досконаліший і витонченіший, ніж його соратники. Вже хто-хто, а Йоганн Вайс це добре знав.

Ось уже кілька років Олександр Бєлов жив у постійному нервовому перенапруженні, і йому доводилося величезним, зосередженим зусиллям волі перемагати цей стан, щоб мати хоча б короткий, але дуже необхідний душевний спокій. Цей спокій давався йому нелегко. Його часто мучило почуття невдоволення собою, гірке усвідомлення до кінця не виконаного обов'язку. Бєлов не був упевнений, що він, радянський розвідник, бездоганно виконує все, що від нього чекають, чого вимагає справа.

Він розумів, що вже не раз відходив од тих правил, в яких виховували його старші товариші. Вони переконували його, що самовідданість чекіста, який працює в тилу ворога, полягає не тільки в його бажанні віддати своє життя в ім'я справи, але й у вищій духовній дисципліні, в умінні, коли треба, потамувати жадобу до дії, не відволікатися на досягнення другорядної мети.

Найболіснішим випробуванням на початку була для нього млява бездіяльність, обмежена одним лиш завданням: зжитися з Йоганном Вайсом, абверівцем, фашистом.

І це випробовування він не зміг витримати до кінця. Душу його обпекло, коли він побачив щасливого від перемоги, тріумфуючого ворога. І він, забувши про основну мету справи, якій служив, нехтуючи небезпекою, поповз до радянського танка, щоб допомогти приреченому гарнізону.

Цього вчинку Олександр Бєлов не міг вибачити собі, і річ навіть зовсім не в тому, що він не дав бажаних наслідків, хіба що на душі полегшало. Цей вчинок розкрив Бєлову, що йому ще не вистачає необхідної для радянського розвідника витримки.

І лише з власної вини він майже вибув із строю, опинившись у госпіталі. Тільки завдяки обставинам пощастило повернутися до своїх обов'язків.

Атмосфера німецьких секретних служб, де він опинився, нещадно розкривала жахливу суть фашизму: на власні очі він бачив, як здійснюються його мерзенні наміри, і знав заплановані гітлерівцями на найближчі роки процентні норми умертвління народів. Разом із співробітниками-абверівцями він був присутній на нарадах, де обговорювалися способи, за допомогою яких найдоцільніше завдавати удари в спину радянському народові. І заради обов'язку змушений був на цих нарадах виявляти діловитість і досвідченість німецького розвідника. Тільки таким чином він міг зміцнити, розширити плацдарм діяльності для себе і для своїх таємних соратників, щоб завдавати з цього плацдарму паралізуючі удари по планах гітлерівської розвідки.

І в нього стало витримки бездоганно поводитись серед ворогів, бути невловимим для них. Але іноді його охоплювало таке почуття, ніби рятівна Вайсова «броня», що приховувала його, нестерпно розпікається від вогню лютої ненависті. Розпечена гнівом серця захисна Вайсова зброя обпікала Бєлова, але він не мав права скинути її: це означало б не лише загинути, а й провалити справу. А без відпочинку носити на собі цю розпечену зброю, весь час залишатися в ній ставало все нестерпніше. В Центрі дуже цінували інформацію, що надходила від Олександра Бєлова. Але його щирі, детальні звіти не завжди викликали схвалення.