Вадим Кожевников - Щит і меч

Пам'ять інструктора берегла імена всіх його учнів. Не називаючи їх, інструктор навчав своїх нових учнів на прикладі подвигів тих, хто, не сподіваючись ні на пам'ятники, ні на лаври, піднявся на вершини людського духу заради Вітчизни.

Терпіння, витримка, організованість, дисципліна, послідовність, неухильність у здійсненні мети — ці девізи, не раз повторені, раніше здавалися Йоганнові педагогічними догмами. А як важко керуватися ними, коли перед тобою несподівано виникає дилема і ти повинен вирішити, чи справді те, що стоїть на твоєму шляху, найголовніше, чи це щось побічне, другорядне, яке треба обминути не зупиняючись.

Що таке Папке на його шляху — побічне чи головне?

Якщо постаратися бути надалі корисним Папке, заслужити його прихильність, може, відкриється лазівка в гестапо? Стати співробітником гестапо — хіба цього мало?

Виявити ініціативу, ризикнути. Ним? Собою? Але тим самим він ризикує завданням, кінцева мета якого йому невідома. Спитати? Але в нього немає дозволу на це й довго ще не буде. Виходить, треба ждати, вживатися в те життя, яке стане його життям, бути тільки Йоганном Вайсом, практичним і обачним, який мріє про те, щоб мати скромну, добре оплачувану роботу за спеціальністю, уподібнитися панові Фрідріху Кунцу, його колишньому хазяїнові в Ризі, стати власником своєї авторемонтної майстерні.

Небо було похмуре, холодне, тьмяне. Йшов сірий дощ, часом із снігом. Незорані поля скидалися на безкрайні болота. Здавалося, поїзд ішов пустелею. Пізніше Йоганн дізнався, що населенню заборонялося з'являтись у зоні залізниці. Патрулі з дрезин на ходу розстрілювали порушників окупаційних правил.

До Варшави прибули вночі, місто було чорне, безлюдне. Пасажирам не дозволили вийти з вагонів. По перону і коліях металися вогні ручних ліхтарів. Чути було уривчасті слова команди, тупіт солдатських чобіт, раптом пролунав вибух гранати, тріск автоматних черг. Потім усе стихло.

Через якийсь час пероном, гупаючи кованими чобітьми, пройшов конвой. В середині конвою згорблено ступав солдат, затиснувши під пахвами ноги людини, яку він волік за собою по асфальту. Людяна була мертва, широко розкинуті її руки метлялися по боках. Потім з'явилися поліцейські з ношами — вони несли трупи солдатів, прикриті паперовими мішками.

Пасажири сумирно сиділи у вагонах, з виразом терплячого спокою. Здавалося, все побачене не справило на них ніякого враження.

Та за недбалою байдужістю, з якою вони перемовлялися про сторонні речі, прозирав судорожний острах прохопитися ненароком таким словом, яке потім могло зашкодити їм. Було ясно: ці люди бояться зараз одне одного більше, ніж навіть можливого нападу на поїзд польських партизанів.

Йоганн, уважно спостерігаючи своїх супутників, зробив для себе важливий висновок: потаємність, пересторога, лицемірство, здатність до мімікрії і постійне відчуття несподіваної небезпеки — ось загальний дух рейху. І Йоганнові супутники, які заочно пройнялися цим духом, здавалося, давали йому, Вайсові, наочний урок пильності і лицемірства, як основних рис, типових для благонадійних громадян Третьої імперії.

Йоганн зробив ще й інше цінне психологічне відкриття.

Коли поліцейські несли трупи німецьких солдатів, убитих польським диверсантом-одинаком, худий молодик — Йоганнів сусіда — підхопився, підняв руку й крикнув несамовито:

— Слава нашим доблесним героям, які не пошкодували життя в ім'я фюрера!

Хоч безглуздість цього вигуку була очевидна: один убитий польський партизан і троє німецьких солдатів, загиблих від його гранати, не привід для тріумфу, — пасажири із захватом підхопили цей вигук і почали голосно й збуджено вихваляти вермахт.

Здавалося, в серцях репатріантів враз спалахнуло полум'я фанатичного патріотизму, і потім довго ніхто не наважувався першим погасити в собі бурю захоплених переживань, хоч уже вичерпалися емоції, були сказані всі потрібні як на такий випадок слова і мускули обличчя стомилися від судорожного виразу захоплення і благоговіння.

Винуватець цього високого переживання уже й забув про свій патріотичний порив. Він лежав на лавці і, ялозячи по губах гармошкою, видував грайливу пісеньку.

А коли гнівна рука видерла у нього з рук гармошку і літній пасажир розлючено закричав: «Встати, негіднику! Як ти смієш турликати в такі високі хвилини!» — молодик, пополотнівши, схопився й тремтячими губами винувато, злякано почав просити в усіх пробачення і клявся, що це він ненароком.